Home / Новини культури / Життєпис української письменниці Марусі Вольвачівни

Життєпис української письменниці Марусі Вольвачівни

«Україна – моє життя, бо я кохаю серцем і душою любу Україну, і гірко мені дивитись на неї, що вона рік за роком утрачає своє рідне, що так серцю миле». (Із листа Марусі Вольвачівни до Б. Грінченка).

Маруся Вольвачівна – псевдонім української письменниці кінця XIX – поч. XX ст. Марії Степанівни Вольвач. Про неї ми знаємо небагато. А шкода,  бо письменниця залишила нам цікавий доробок, її знали Дмитро Багалій, Борис Грінченко, Іван Франко, листувалися з нею. Маруся Вольвачівна увійшла в літературу в один із найскладніших періодів української історії (80ті роки ХІХ ст.). На той час царський уряд жорстко заборонив українське слово (діяли Валуєвський циркуляр та Емський указ) та всіляко піддавав цензурі все, що видавалося. Звісно, в Україні не було жодної книги рідною мовою. Тож, здавалося, що в таких умовах немає шляху в літературу для сільської дівчини, яка, не вміючи читати та писати, була змушена подумки складати твори, віртуозно нанизуючи художні образи та міцно тримаючи їх у пам’яті.
Марія Степанівна була представницею шляхетного козацького роду.

Народилась 1841 року, 29 березня в селі Черемушній Харківської губернії Валківського повіту. Батько Степан був сільським писарем. Пізніше поріднилися з місцевим поміщиком Дмитром Кролевцивим і стали досить заможними людьми. Але  рання смерть батька (1848 р.) звела нанівець усі надбані статки через недолугих синів, які швидко тринькали чимале господарство. Марії, як наймолодшій, та ще й дівчині, нічого з того багатства не дісталося, і вона в 14річному віці, без жодних засобів до існування і без освіти вирушає до Харкова з метою набути якого небудь ремесла. Однак несподівана зустріч з невідомим паном, який наобіцявши дуже багато недосвідченій дівчині, вивіз її до Петербурга, як свою покоївку, зруйнувала всі її плани. Марія добре відчула в північній столиці весь тягар наймитування. Звичайно, їдучи до Петербурга, Марія розраховувала на обіцянку пана віддати її до будьякої школи, до чого вона так прагнула, однак цього не сталося, і після піврічного перебування в північній столиці Марія повертається в рідну Черемушну, до матері. На жаль, з освітою їй не пощастило, адже за це треба було платити, а в її матері таких можливостей не було. І наступного, 1856 р.,  вона знову приїздить до Харкова, де навчається кравцюванню. Ця професія і була матеріальною базою всього її життя.

Не здобувши офіційної освіти, Маруся Вольвачівна навчається грамоти самотужки, багато читає художньої літератури. Очевидно, ще в 1870х роках, під впливом народної пісні та знайомства з художньою літературою, вона приходить до літературної діяльності: пише вірші, оповідання, а пізніше навіть п’єси.

Невідомо, як би це довго продовжувалося, коли б вона не зустрілася з відомим українцем істориком Дмитром Багалієм. Саме йому вона завдячувала тим, що стала письменницею. Познайомившись з її творами, історик помітив у ній неабиякий літературний талант і сприяв його розвитку. Насамперед він чимало зробив для удосконалення її освітнього рівня, а також сприяв публікації перших творів.

Марія Вольвачівна дебютувала порівняно пізно. У 1892 році в Харківському альманасі «Складка» було опубліковано дві її поезії «Думи» та «Колядка». Згодом світ побачили й гумористичні оповідання «Кажи жінці правду, та не всю» (1893) та «Казка про таємні слова» (1894). У 1896 р. вийшла збірка поезій та оповідань «Пісні та розмова валківської селянки Марусі Вольвачівни». Високу оцінку творчості самобутньої авторки з народу дав Іван Франко, який на той час був редактором «Літературнонайкового вісника» і опублікував на шпальтах цього часопису її поезії та мемуари, які є не лише коштовним матеріалом до біографії письменниці, а і дуже важливим джерелом до історії української етнографії, тодішнього побуту, звичаїв, які так блискуче знала Маруся Вольвачівна й залишила нам у спадок.

Творчі зв’язки Маруся Вольвачівна  підтримувала й з іншими Харківськими культурними діячами – письменником Борисом Грінченком, українським філософом, професором Харківського університету Миколою Сумцовим, якому у 1902 р. надіслала свій зошит із записами українських народних пісень. За свідченням землячки О. Гайдук, яка особисто знала письменницю, Марія Степанівна володіла чудовим голосом, із якимось тужливим тембром, тому пісні у її майстерному виконанні справляли на слухачів особливе враження.

Маруся Вольвачівна – майстер народної оповіді. Сумовитоліричний тон у неї часом змінюється іронією. Музичність ритму, використання народнопоетичної символіки – все це наближає оповідання письменниці до духу українських народних пісень і казок. Авторка вплітає в тканину своїх творів численні прислів’я та приказки, а часом і власні вірші. Творче обличчя Марусі Вольвачівни, як драматурга визначається передусім її соціальнопобутовими драмами. Вона залишила нам три п’єси, які, на жаль, досі не були опубліковані (очевидно через брак коштів), хоча й були дозволені до друку.

І лише у 2008 р. було видано збірку творів Марусі Вольвачівни, яка вмістила поезії, поеми, оповідання, драми, мемуарну спадщину, фольклорні записи та фрагменти листування.

Це сталося завдяки зусиллям Івана Лисенка – односельця, філолога, який захопившись творчістю талановитої землячки, ґрунтовно досліджував та збирав у архівах і бібліотеках твори забутої авторки, упорядкував та видав книгу, відзначивши: «Мені пощастило народитися саме на Харківщині, батьківщині Марусі Вольвачівни. Ще школярем я почув розмови про дивну жінку, яка пізно навчилася грамоти, а згодом писала оригінальні твори…».

Про особисте життя письменниці відомо дуже мало. Вона не була одруженою, жила самотнім життям, лише зрідка відвідувала свого брата Андрія в Харкові. Відомо також, що востаннє письменниця публікувалася в «Літературнонауковому віснику» в 1907 р. На жаль, дата смерті Марусі Вольвачівни досі не встановлена. За припущенням дослідника її творчості – Івана Лисенка – померла письменниця між 1905 та 1910 роками. Могили не було знайдено. Не залишилося й жодного фото талановитої авторки.

Творчий доробок талановитої письменниці з народу –Марусі Вольвачівни – цінний для нас насамперед, образністю художнього слова, національним колоритом, іронічним гумором та глибоким ліризмом, якими пройняті картини народного життя.

Письменниця жила й творила під знаком людської доброти, віддаючи весь талант своєму народу, який так гаряче любила й уславила в своїх творах. Її ім’я повертається до читачів на початку ХХІ століття, ще раз підтвердивши істину про те, що справжнє мистецтво не помирає.

Підготувала Світлана ХАЛУПНИК, завідуюча відділом обслуговування Сокальської центральної бібліотеки ім. В. Бобинського.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Червоноградські колективи виступили в Угорщині.

Місцеві колективи Народного Дому – “Молодість”, ...