Home / Новини культури / Життєвий шлях та поезія Романа Крикуна

Життєвий шлях та поезія Романа Крикуна

Роман КРИКУН народився 15 лютого 1942 року у с. Карпилівка Ківерцівського району Волинської області. Закінчив Красноярський автодорожній технікум. Пенсіонер. Член ЛМО "Колос" з 1985 року. Прозаїк. Пише в основному гумористичні твори. А також, спостерігаючи за навколиш-нім жит-тям, записує всілякі смішні придибенції, бувальщини тощо. Опублікував кілька оповідань.

Друкувався  в журналі "Перець", газетах "Вільна Україна", "Сільські вісті" та багатьох інших. У 2010 році видав книжку гумору "Сміятися не грішно…" (Львів, "Край").

МЕТАМОРФОЗИ

Кільканадцять років тому в нашому універмазі.
– Товаришу продавець, прошу, скажіть, помазки, леза є?
– Немає.
– А зубна паста?
– Також.
– А одеколон?
– Найдешевший – десять карбованців.
– А де ж дешевий, що після гоління?
Продавець ввічливо посміхнулась. Фірмовий халат, акуратна зачіска…
– Продавець, а крем для рук є? – запитала жіночка.
– На жаль, немає.
– А тіні, шампунь?
– Також.
– А губна помада, така, як у вас на губах?
– Мені привезли з Москви, – посміхаючись, мимоволі виправдовується продавець, розуміючи, між іншим, всю недоречність своєї лагідної посмішки.
– А чому ви посміхаєтесь? Ось мужчині ви посміхалися, хоча його запиту не задоволь-нили. Мені посміхаєтесь, хоч…
– Я повинна посміхатися, бо за прилавком. Професійна посмішка…
– Коли відсутнє те, що просять покупці, і при цьому посміхатись – це відвертий глум над ними, – роздратовано мовила жіночка.
– Я не винна, що товари відсутні…
– То не посміхайтесь!..
Пригнічена, з тремтячими губами, продавець ховається за штори, що відділяють комірчину. В універмазі сіро, брудно…
Немало часу  промайнуло, як я не заходив в універмаг. Навіть відтоді, відколи він із державних рук перейшов до приватних. Нещодавно чомусь вельми закортіло зайти, хоча в моїх кишенях гуляв вітер.
Матір Божа, оце так – шик, блиск! Інтер’єр – клас! Всюди – зелень, олеандри, пальми… Помічаю давню знайому продавщицю. Вона сумна і пригнічена.
Привітався, запитав чи все гаразд, відповіла:
– Ви – перший покупець, що сьогодні завітав до нас.
З гіркотою подумав: "Лишень потенційний" і запитав:
– Леза, помазки є?
– Вам котрі – англійські, бельгійські, польські?
– А чоловічі чобітки зі шкіри лося є?
– Є норвезькі, фінські… Вам який розмір?
– А кожух з плеча ведмедя є?
– Є російські, шведські…
Продавець невимушено посміхнулась.
– А чого у вас нема?
На жаль, немає покупців з грошима.
 

ФОРМУЛА НОЧІ

Борис Михайлович перестав спокійно спати. І не лише тому, що довго не сходили синці та подря-пини: тільки-но заплющував повіки – перед очима та нічна пригода.

Може треба було не відмовлятися тоді від про-по-зиції Івана Сергійовича, щоб «швидка допомога» відвез-ла його додому? А втім, за це він себе не картав. Любив неспішно пройтися тихим нічним містом, відпочити після важкої операції.

З-за рогу виринула висока кремезна постать. Не-знайомець схопив його за одяг і потягнув у тем-ряву. Бо-рис Михайлович не слабак, справився би з напасником. Однак на нього навалились гуртом, потягнули, били по чому попало… Витягнули гама-нець, зняли годинник, но-вий светр.
Почуття огиди і злості до тих мерзотників пали-ло серце Бориса Михайловича. За все життя його ніхто так не принижував, не знущався.

Скількох людей він врятував від смерті, скільком повернув здоров’я! Від людей він чув лише слова подяки, відчував їх щиру любов і шану до ньо-го, а тут якісь виродки наплювали в душу, через них у ньо-го почали тремтіти руки, внаслідок чого інколи доводиться відмовлятися від складних операцій. Стріляти таких мер-зотників треба! Потрапив би він йому під скальпель…

…У простору ординаторську заглянули перші ве-чірні сутінки. Борис Михайлович подивився у вікно: сірі каламутні хмари пливли низько по небу, віщуючи по-хмуру дощову ніч. За вікнами під різкими поривами вітру тремтіла молоденька липа.

– Пробачте, Борисе Михайловичу, що змушений перервати ваш відпочинок. Знову термінова опера-ція: дуже глибока ножова рана в ділянці серця. Хлопець уже в операційній. Усе підготовлено.

Результати огляду поранення у вашому кабінеті.

– Йду, Іване Сергійовичу, йду…

Глянувши на бліде вродливе обличчя поране-ного, Борис Михайлович стрепенувся, навіть став поправляти краватку і, мовби в нього запаморочи-лась голова, вхо-пився за операційний стіл, відтак знесилено опустився на стілець, здавалося, ніби йому забракло повітря. Очи-ма прикипів до обличчя хворого. Смоляні густі брови, що зрослися на пе-редніссі, вольове з ямкою підборіддя… Він… Він…

– Ви?.. Ви – лікар? Я бачу… ви мене впізнали… Це ви – знаменитий… хірург Петренко? Якби тоді знав – ніко-ли… не посмів би…
– А якщо не знаменитий, а звичайний собі чоловік, посміли б знову чи не так?

– Лікарю, простіть… Усе поверну… Благаю, допо-можіть…

– Грабіжникам і бандитам не допомагаю…

Біля операційного столу, здивовані, нічого не розу-міючи, стояли асистенти.

– Борисе Михайловичу, що трапилось? – ввій-шов-ши, запитав Іван Сергійович.

– Він…

– Він?

Запанувала довга тиша.

– Лікаре, допоможіть. Помираю… Кину, зав’яжу… Виживу – почну чесне життя…

– Борисе Михайловичу, може, дозволите мені опе-рувати? Ви надто схвильовані.

– Ні, я сам!.. Пробачте, Іване Сергійовичу, але такої операції вам не доводилось робити, – і Борис Михайло-вич рішуче піднявся й підійшов до пораненого.

– Хто вас так? – запитав він.

– Той, горбатий, Крюк… Не поділили… Ви мене… Мені – смерть?

– Ні, будете жити! Лікарі ніколи не вбивають, навіть таких, як ви. Наркоз! – владно наказав Борис Михайлович.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Червоноградські колективи виступили в Угорщині.

Місцеві колективи Народного Дому – “Молодість”, ...