"Весна 1986 року в Україні буяла первоцвітом садів. Оспівана у веснянках, вона йшла рідною землею, квітуча й ошатна. Пора надій і чекань, юності і любові вмить обернулась для всього людства весною жаху, болю, смерті".
Такими словами розпочалася година скорботи під назвою "Чи знаєш ти, світе, як гірко ридає полин" у селі Войславичі. Палаюча свічка, символічне дерево і порожнє на нім гніздечко створили атмосферу жалю, розлуки і спустошення. А звуки дзвону і слова віршів, пронизавши душу, зібрались у грудях болючим каменем.
Під оплески вдячності на сцену запросили ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС, місцевого жителя Дмитра Капітана, який потрапив туди 21річним юнаком. Зі слізьми на очах згадував він ті чорні дні, розповідав, яким страшним ворогом є атом, якого не видно, не чути, якого не торкнешся, який не має смаку, але який убиває і людину, і довкілля. Присутні в залі ставили запитання. Хтось питав, які дози опромінення були допустимі? Хтось чи бачив як умирали люди? А ще хтось запитав чи були тоді в Чорнобилі лелеки? Пан Дмитро відверто відповідав на усі запитання, опісля чого попросив присутніх хвилиною мовчання вшанувати пам'ять загиблих на ЧАЕС.
"Пам'ять це не тільки данина минулому, пам'ять це основа майбутнього. Вона не дає нам забути сторінки нашої історії. І якою б полиновою не була наша пам'ять про те страшне лихо, ми залишаємось жити мрією майбутнього, з добротою, вірою, надією, любов'ю до рідної землі. А пам'ять про героїв Чорнобиля вічно житиме в наших серцях" цими словами та звуками поминального дзвону закінчився захід, приурочений 28ій річниці трагедії на Чорнобильській АЕС. Його підготувала завідувач Народного дому Віра Лагода, а допомагали їй у цьому юні войславчаночки: В. Штокалко, У. Воробець, Г. Сметана, Г. Лагода, •І. Бльох та звукорежисер Р. Лагода.
Лідія ГІЙШИШКА.
с. Войславичі.
ВІДЧУЖЕНА ЗОНА ЧОРНОБИЛЬ
Роззявило пекло пекельну пащеку,
І крила без жалю спалило лелекам.
Деревам о, Господи! рукигілля…
Із жаху померла в цій зоні земля.
Будинкипримари в імлі бовваніють,
Без мови людської вже глухо німіють.
Тут мрія розіпнута виєконає,
А вітер над нею "Псалтира" читає.
Нема тут надії, а була колись.
З любов'ю і вірою линула ввись.
З любов'ю і вірою дзвінко сміялась,
І з мріями світлими перепліталась.
Нема тут нічого, лиш біль, порожнеча,
І жах, що лещатами здавлює плечі…
Як страшно! Маркотно! Аж терпне душа
Відчужена зона… Зона чужа.
Лиш вірити хочеться в диво прекрасне:
Розквітне Чорнобиль минеться злощасне.
Не звіра пащекою, пекла полоном
Оазою стане відчужена зона.
Розвіються хмари пекельного трунку,
Забуде світ пекла жахливі "дарунки".
І зазеленіють берези й смереки,
І знов, як колись, заклекочуть лелеки.
Лідія ГІЙШИШКА.