Home / Святкові події / У пам’яті немає забуття

У пам’яті немає забуття

Не можна відшукати навіть найщиріших і найтепліших слів, щоб полегшити цей безмірний біль втрати за синами. Ще зовсім юними, які віддали своє життя за Україну, за нас. Хіба що можемо себе розрадити словами Христа, який казав: немає більшої любові від тої, коли хтось віддає своє життя за друзів. І саме друзі Віктора Сивака та Валентина Прихода на знак любові, вдячності і пошани і з власної доброї волі встановили на фасаді Сокальської гімназії імені Олега Романіва меморіальну таблицю пам`яті, де викарбувано роки навчання у стінах цього навчального закладу і дати загибелі, а з фотографій дивляться на нас такі юні усміхнені Віктор і Валентин. Ті, хто за власні кошти виготовили цю пам`ятну дошку, попросили не називати їхніх імен. Сказали: "Просто друзі".

…Рівненькими шеренгами перед входом у гімназію вишикувались гімназисти. І раптом скорботну тишу розбудив шкільний дзвоник, якого, на жаль, уже не почули ні Віктор, ні Валентин. Зате пронизав серце матері Віктора. Вродлива молода жінка, з ніг до голови у чорному, її очі не просихали від гірких сліз: дивилася на портрет єдиного сина, а в погляді  жертовна материнська любов і глибока печаль. І батько, високий, стрункий, від тяжкої втрати осунувся, постарів. Поруч заплакані бабусі, дідусь. Не стримували ридання брат і родичі Валентина Прихода. Печаль огорнула всіх: сльози на очах вчителів, гімназистів, священиків, однокласників і друзів… Тяжко втрачати дітей. І все ж думаєш: вдалося таки у непростий час становлення Української держави виховати патріотів, готових віддати своє  життя за Україну. У коридорі гімназії є ще одна меморіальна дошка, де викарбувано імена тих, хто в часи січового стрілецтва, Української Галицької Армії, Української Повстанської Армії боровся за волю України. А нині їхні внуки пішли шляхом своїх  дідів: "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї".

Священики Сокальського деканату Української греко-католицької церкви на чолі з деканом о. Петром Звіром та настоятелем кафедрального храму св. ап. Петра і Павла о. Ярославом Кащуком, до яких приєдналися настоятелі Української православної церкви св. Миколая о. Михайло Назар та Української автокефальної церкви Вознесіння Господнього о. Володимир Жарський відправили панахиду, яку супроводжував хор кафедрального храму св. ап. Петра і Павла (регент Володимир Антонюк). Опісля освятили пам`ятну дошку.
До присутніх звернувся митрофорний протоієрей о. Ярослав Кащук:

– Часто у спільноті точаться суперечки: хто народжує героїв? Нація? Чи це благословення Боже? І багато мудреців стверджують, що це благословення Боже надається нації, щоб її розбудити, підняти той наш люд і вивести на добро. Деколи нація навіть не заслуговує на тих героїв. Нам доводилось працювати з переселенцями зі зони АТО. Різні люди. Але це наші люди. І похристиянськи їх треба любити. А ці юнаки віддали за них життя. Один під Ямполем, другий  під Савурмогилою. Наш народ віддає найкращих синів, найкращих дітей для жертви. Гасло, яке зродилось на Майдані, "Герої не вмирають!" Хоча вони й загинули, але дух їхнього геройства передається нам. Те благословення Боже переходить на нас, на нашу землю. І той дух геройства ніколи не повинен загинути, ось таким чином Герої не вмирають. Нам дуже потрібна молитва, щоб підтримати наших дітей, які воюють, молитва також потрібна для нас і для тих Героїв, які є на небесах.    

Шану своїм колишнім учням віддали їхні класні керівники. А всі присутні хвилиною мовчання вшанували загиблих гімназистів Віктора Сивака і Валентина Прихода.

Ще недавно вони ходили коридорами гімназії, сиділи за партами, сміялися, раділи життю. Саме тут щопонеділка, з різницею у три роки, вони разом з усіма співали Гімн України. Чи здогадувалися вони тоді, що урочисті слова "душу й тіло ми положим за нашу свободу" стануть для них пророчими? Не знаємо. Але саме тут, у тих мурах розмірковували на тему "життя  найбільша цінність", "людське життя Божий дар  бережи його". Не вберегли. Віддали у жертву за Україну, за її незалежність і соборність, за кожного з нас. Шанобливо схиляємо голови перед осиротілими родинами. Пробачте. Тепер кожен, хто заходитиме у Сокальську гімназію імені Олега Романіва, згадуватиме Віктора Сивака і Валентина Прихода  Героїв України.

Керівники району теж віддали шану пам`яті колишнім гімназистам.

Олег КОЖУШКО, голова Сокальської райдержадміністрації:

– То надзвичайно тяжка втрата. Такі молоді хлопці пішли з життя. Віктору було лише двадцять два, а Валентину  двадцять п`ять. Ці юнаки ще не встигли нажитися на цьому світи, долюбити, допрацювати, завести сім`ї, дочекати дітей, внуків… Не встигли… Але вони, не задумуючись, віддали своє життя за Україну, здійснили той найвищий чин. Тепер нам потрібно будувати міцну, соборну Україну, за яку ці хлопці загинули. Нині Сокальщина переживає, мабуть, одну з найстрашніших сторінок втрат. Я дивуюся, що до цього часу Валентина посмертно не нагородили орденом Богдана Хмельницького. Я підписав усі необхідні документи для присвоєння йому посмертно цієї нагороди. А родинам обіцяю: поки займатиму цю посаду, завжди допомагатиму їм. Бо все, що держава обіцяла, має бути виконано українською владою.

Ігор ДАЦЮК, голова Сокальської •районної ради:

– Українська нація сьогодні творить новітню історію України. 20132014 роки увійдуть в анали історії як переломні роки, відколи почалася справжня історія нашої держави. Мабуть, наша українська нація зазнала найбільше втрат у своїй історії. Тільки в минулому столітті більше двадцяти мільйонів людських життів віддали українці за краще життя. І у двадцять першому столітті далі жертви за те, аби Українська держава була вільною і квітучою, щоб народ жив заможно, в достатку, пишаючись державою і тим, що ми є українці. І та сакраментальна і визначальна фраза "Герої не вмирають" зазвучала знову. Ці хлопці сьогодні повернулися до нас в оцій меморіальній дошці, аби нагадувати нам і нашим дітям, онукам про ті роки, про ті буремні часи, які ми ще й зараз переживаємо, і про ті жертви, які поклали на вівтар свободи наші воїни, і що вони не були марними. І саме це має змінити цінності у нашій державі. Друзі наших героїв виявили бажання і виготовили та встановили пам`ятну дошку, щоб на фасаді Сокальської гімназії імені Олега Романіва увіковічити пам`ять наших хлопців. А нам нині треба працювати і змінювати нашу Українську державу, бо за це полягли Герої.

Гімназисти виголосили пристрасні рядки про любов до України, заспівали патріотичну пісню і випустили у блакитне осіннє небо, осяяне золотим сонцем, синьожовті кульки. А також білих голубів, що наче душі Віктора і Валентина піднялися високо у небо. Бо там їхнє місце. Там місце Українським героям. А потім лунала пісня, яку попросили ввімкнути друзі Віктора і Валентина, де є строфи "…а як не діждешся з тої січі мене, /посади, благаю, біля хати клена./ А туман білим полем,/ а біда чорним болем,/ а душа буйним кленом,/ зеленим, ой, зеленим".

Друзі, однокласники пообіцяли у садку гімназії висадити деревця кленів. Віддати шану найдорожчим дітям України прийшли товариші, друзі батьків, учителі Малої академії наук, працівники відділу освіти Сокальської РДА разом з начальником Романом Монастирським, хористи церкви св. ап. Петра і Павла. І просто перехожі зупинялися й втирали пекучі сльози печалі. Класні керівники, батьки, родичі, однокласники, вчителі й учні гімназії до підніжжя пам`ятної дошки поставили вазони і букети квітів. Сокальська гімназія імені Олега Романіва оплакувала, вшановувала і віддавала честь своїм гімназистам, нашим Героям.

***

Цього дня відкривали і посвячували ще одну пам`ятну дошку  на фасаді Тартаківської школи, де навчався Ігор Білик. Йому було тридцять сім. Пішов на війну добровольцем ще 2 березня, а 2 липня ворожа куля обірвала його життя неподалік села Парченково Луганської області. Залишив опечалену родину, батьків, дочок, дружину… На подвір`ї школи зібралися учні, вчителі, мешканці села, представники влади, священики Української грекокатолицької та Української православної церков о. Богдан та о. Василь, які відправили панахиду, освятили пам`ятну дошку. Розривало душу голосіння матері, тяжко було дивитись, як дружина пригортала до грудей молодшу доньку, а старша кулачком втирала рясні сльози. Діти втратили люблячого батька, дружина  чоловіка, батьки  доброго сина. Біда чорним крилом торкнулася родини Біликів. Педагогічний колектив, духовенство намагалися якнайсердечніше віддати честь Герою, який загинув, захищаючи Україну і нас з вами. З жалем у серці до присутніх звернулися священики. Отець Богдан Лилик, зокрема, сказав: "Сьогодні ми зібралися, щоб освятити пам`ятну дошку, щоб вона нам нагадувала про цю людину, яка віддала своє життя за Україну, за рідну землю, за кожного з нас. "Немає більшої любові, аніж життя віддати за друзів своїх", так говориться у святому Євангелії. Нині ми, напевно, розуміємо, що це та любов, яка єднає нас усіх. Нині ми зрозуміли, що загрожує нашій Батьківщині і нашому народові. Тому й благаємо: "Боже, нам єдність подай", бо розуміємо, що тільки це нас може врятувати".

 А о. Василь Михайлишин наголосив: "Нинішня подія у селі підкреслює те, що ми не забули жертовного подвигу Ігоря. Засвідчує, що село Тартаків має героя, який своєю жертвою уподібнився козакам, січовим стрільцям, воякам УПА. Він віддав життя, щоб Україна була справді вільною. Мине час, багато чого забудеться, але ця пам’ятна дошка нагадуватиме про жертовний подвиг Ігоря Білика, який загинув, щоб ми цю державу не втратили".

 Слова глибокої шани і співчуття рідним висловлювали голова Сокальської райдержадміністрації Олег Кожушко, голова Сокальської районної ради Ігор Дацюк, Тартаківський сільський голова Степан Орловський. А потім крізь плач, що роздирав душу, всім низенько до землі вклонилася і подякувала мати Ольга Жигайло. Родичі, учні школи в скорботі несли до меморіальної дошки квіти. Дирекція, педагогічний та учнівський колективи Тартаківської школи достойно вшанували свого колишнього учня. Бо лише в такий спосіб  у граніті, спогадах  ми можемо закарбувати пам`ять про наших Героїв, які на двадцять третьому році незалежності України загинули за її соборність, за цілісність нації, за справжню незалежність Української держави. Їх забути не маємо права.

Оксана ПРОЦЬ.

Фото автора.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Вербна неділя

Вербна неділя – початок Страсного Тижня

Вербна неділя – свято, яке цьогоріч ...