Сьогодні, коли проти нашого народу ведуть неоголошену війну, ми, як ніколи, відчуваємо ціну мирного неба та соборності нашої держави. Наші воїни уже довгий час самовіддано стоять на сторожі незалежності нашої Батьківщини. Вони в тривалій боротьбі, ризикуючи власним життям, не дають терористам та найманцям захопити наші землі. Їх мужність та звитяга мають бути предметом гордості для усіх нас, українців. Доки будуть небайдужі люди, готові захищати свою державу, підтримувати її у складний час, і будуть дбати про її майбутнє, доти наша держава існуватиме. Про своє прагнення захищати Батьківщину, про те, як боровся задля благополуччя України, ми попросили розповісти солдата військової частини у Великих Мостах, уродженця Сокаля, Романа Трохима.
– Романе, коли Ви зрозуміли, що готові стати на захист своєї Батьківщини?
– Після подій Майдану з"явилось внутрішнє відчуття патріотизму, яке до цього часу було приспане, але через обставини, які склались в нашій державі, відродилося. Попри те, що до цього я не служив у війську, я відчув в собі силу йти боронити свій край зі зброєю в руках.
– Отже, з частини у Великих Мостах Ви потрапили на схід України…
– Я перебував у військовій частині, але був готовий у будь-який час і скільки доведеться захищати Батьківщину. Коли ми вирушали на схід, нам казали, що їдемо на рік. І я з товаришами був налаштований на це. Проте за два з половиною місяці нашого перебування на сході нам сповістили, що завдання ми своє виконали і можемо повертатись додому. Хоча сили на те, щоб захищати кордон ще були, але моральне виснаження давало про себе знати, тому потрібна була реабілітація. Рік перебування там – це занадто важко, це я уже згодом зрозумів. У такому стані додому їхати я не міг, бо там мене чекали дві донечки, які мають бачити свого татуся у піднесеному настрої, а не з психологічною травмою.
– Мабуть, Вашим дітям було важко проводжати батька на війну…
– На схід мої дітки проводжали мене зі сльозами на очах, вони не могли зрозуміти чому саме їх тако повинен йти воювати, коли більшість батьків їх однолітків сидять вдома. Діти запитували в мами: "Чому ж так?!!" Вона відповідала: "Тато обрав такий шлях і таку долю, значить, так має бути".
– Романе, що можете сказати про народну тилову службу?
– Про роль волонтерів в цій війні неможливо не згадати. Якби не люди – волонтери, ми б точно не мали шансів у цій війні. Вона не тільки б не могла завершитись на нашу користь, але і загиблих було б значно більше. Волонтери – це наша опора, їх діяльність – це можливість бійцям просуватись далі.
– Як місцеві мешканці реагували на бійців української армії?
– Дуже вразило те, як діти місцевих жителів при зустрічах реагували на військову форму і зброю. Це були істеричні плачі! Я, як і мої побратими, почувався ніяково, хотілось вискочити з цієї форми та кудись сховати зброю. Після цього в дітей з"являється хибне уявлення про військових, а через це і негативне ставлення до своїх же захисників. Тому, на превеликий жаль, поняття національного героя у них просто нівелюється.
– Що б порадили і якби підтримали тих, хто нині вирушає на схід?
– На схід потрібно вирушати з тверезим розумом, молитвою, відчуттям відповідальності за життя інших та з вірою у перемогу. Якщо тут за недбалість і байдужість люди платять невисоку ціну, то там за це можна дуже дорого заплатити. Треба пам"ятати народну мудрість: "що посієш, те й пожнеш".
Я радий, що зміг зробити свій внесок у майбутнє держави, і відтак можу з гідністю дивитися своїм дітям в очі, бо не втікав й не ховався, а прийняв цей виклик так, як потрібно було. Наскільки міг допомогти – це зробив, і далі робитиму все, що в моїх силах.
Оксана ГРУБА.
