Відома туристична приказка рече: «Хто не бачив Пікуя, той не бачив нічого!». І таки мав рацію той хтось, коли передавав у спадок цей крилатий вислів усій непосидючій когорті – волоцюгам, мандрівникамтуристам, натуралістам, шукачам пригод і звичайним, простим людям з усієї України. Зізнаюсь, гора Пікуй – це моя юність, мої шкільні роки в туристичному гуртку «Горизонт», що діяв у Сокальській школі №2. Незмінним керівником його тоді була вчителька географії Світлана Миколаївна Баран. Постать дуже сильної жінки, у червоних спортивних штанах, з двоповерховим «єрмаком» на плечах, мені запам’яталась на все життя. Думаю, не одна я пронесла крізь роки у своїй уяві цей образ, нескореної роками та непосильним наплічником, вчительки. Де ми тільки не бували з нашим ватажком! Влітку та весною, і навіть пізньої осені, коли гори були рясно вкриті снігом! Одна з таких мандрівок, на гору Пікуй, традиційно кожного року припадала на «листопадові свята». На той час це була одна з наймасовіших подорожей на найвищу вершину Львівської області і завжди супроводжувалась святковою атмосферою шкільного братства. Ми, тодішні школярі, щороку восени чекали походу на Пікуй з величезним нетерпінням! Це був чудовий привід утриматись від примусоводобровільної демонстрації, на яку нас заганяли силоміць. Тому кожного разу охочих взяти участь у листопадовому сходженні на Пікуй ставало все більше і більше, а відтак – і закоханих у гори та мандрівки! Без сумніву, для багатьох із нас саме Пікуй став тією висхідною вершиною незрадливої любові до гір. А образ «баби Свєти», такого собі чоловічого всюдиходу у спідниці, залишився тим компасом, що скерував у гори. Назавжди…Тож, коли мені випала нагода знову «взяти» Пікуй, я, звичайно, не відмовилася. Ностальгія за дитинством, спогади… ех, це треба відчути, але спробую розповісти. Можливо, хтось і пригадає, як це було. Тоді вирушаймо разом!
НА ГОРУ ПІКУЙ
Потрібно віддати належне, цей район у Карпатах унікальний і своєю історією, і краєвидами. Пікуй – найвища вершина Львівської області (1408 м), а в плані орієнтування маршрут є доволі простим для подорожей – гарно промаркований жовтобілими смужками з №14, якщо вирушати з Ужка. Пікуй знаходиться на межі Львівської та Закарпатської областей і належить до Карпатського водороздільного хребта, що розділяє басейн річок Тиса та Дністер. Сама вершина гори і значна частина її хребта безлісні, з мальовничими скелями та стрімкими урвищами, а з невисоких хребтів очам відкриваються чарівні пейзажі. Вихід на Пікуй можна починати з декількох населених пунктів. Один із них – село Ужок, принаймні, так вдається уникнути човгання монотонною сільською дорогою між непримітних сільських хат, бо відразу підйом веде на основний хребет. Врештірешт, через дві години ходи, карпатські краєвиди відкриваються у всій своїй красі. І далі, навпростець, добре втоптана, широка дорога вздовж хребта веде через Руську путь аж до Пікуя. Скажу відверто, йти одне задоволення! Жоден блуд, будьте певні, у цій місцині не страшний. Вершина Пікуя та її хребет дуже гарно проглядаються та створюють враження неважкої мандрівки. Сама назва шляху «Руська путь» надихає на певні роздуми про давність цієї території. І справді, як запевняють історичні джерела, «Руська Путь» – торговий шлях доби неоліту, існував ще за дві тисячі років до народження Христа. Починався він на Балканах через Дунай, а далі прямував вздовж Тиси і підіймався в гори. Нині на цьому перевалі стоїть хрест із написом «Руська путь». Деякі історики вважають, що походить ця назва від слова «русь», яке тоді означало «низ». Так називали цей шлях предки сучасних бойків. А словосполучення «йти на русь» тоді розумілось як «йти вниз, у долину». Звідси походить інша назва – «Закарпатська Русь» (сучасна Закарпатська область). Тамтешні люди себе називали русинами (тобто ті, що жили внизу). А назва «Підкарпатська Русь» мала на увазі осередок людей, що мешкали в сучасній Львівській області, та вважали себе підгорянами, або русинами.
РУСЬКА ПУТЬ
В історичному плані навколишня територія гори має надзвичайно строкате коріння. Знаходячись на перетині колишніх двох торгових шляхів з Північного Причорномор’я та Балтики, аж до Балкан, місцина стала транзитним шляхом. Хто тільки не торував його: племена кельтів і гунів на чолі з Атіллою, угорські племена на чолі з Арпадом, а також татаромонгольска орда хана Батия. Знаний маршрут Руська путь, і тим, що цим безпечним шляхом у своїх походах йшли великі князі та королі Русі. Король Данило бував тут походом 1269 року. На згадку про цю подію у Верхньому Висоцькому залишився потік під назвою Данчин. Кажуть, саме тут король Данило, якого в народі звали Дань, зупинявся перепочити і освіжитися цілющою карпатською водою. Вже опісля, подвиги батька, тим самим шляхом, зі своїм військом повторив його син – король Лев. Подейкують, що після одруження 1250 року з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією, скріплюючи подружню вірність, Лев залишив надпис на камені гори Пікуй. Правда це, чи вигадка – невідомо. Але польський історик Ян Длугош стверджує, що саме король Лев на вершечку гори Пікуй поставив кам’яний стовп з руським написом, який позначав кордон його володінь. Вже опісля, 1258 року, цим Руським шляхом король Лев пішов походом, щоб приєднати до своїх володінь Закарпаття. У горах, які любив понад усе, поблизу древнього шляху, в передмісті Старого Самбора, король Лев і знайшов свій вічний спочинок року Божого 1301го. Після занепаду і втрати державності 1340 року, хто тут тільки не бував походами – і поляки, і угорці, і турецькі васаликнязі. Російські джерела запевняють, що в період Наполеонівських війн генерал Суворов теж прямував зі своїм військом через Руський шлях до Альп. А події Першої Світової війни, під час Брусилівського прориву, для цієї місцини запам’ятались визвольними змаганнями. Січові стрільці мужньо боронили Верецький перевал, але росіяни спромоглись захопити ці території завдяки обходу через Руську путь. Після створення Чехословацької республіки, 1919 року, село Біласовиця, що розташоване біля підніжжя Пікуя, стало поселенням прикордонників. Роль пограничного пункту воно виконувало завжди. На межі Галичини з Угорщиною, ще в ХІІІ столітті, це село нагадувало хутір воїнів, що захищали підступи до кордону. В разі небезпеки, на дерев’яних вежах вони запалювали сигнальні вогні та сповіщали про наближення ворога. Звідси і назва руськосаксонського поселення – Біласовиці як «Дім білої сови». До речі, на вершині Пікуя ще 1936 року жителями села Гусний було встановлено обеліск на честь першого президента Чехословаччини Томаша Масарика, в знак подяки за розвиток Підкарпатської Русі. Нині він мало схожий на архітектурну пам’ятну прикрасу, бо залишені на пам’ять надписи численних туристів в хронологічному порядку повідомляють, хто був, де, якого року і з якого міста. Сокаль у цьому списку – теж не виключення. Ще б пак! У багатьох сокальчан Карпати почались саме з Пікуя, найвищої гори Львівської області. Але мало хто знає, що Пікуй називають ще й Гуслями.
ЛЕГЕНДА ПРО ПІКУЙ
Було це давно, ще за царя Панька, жив у долині річки Жденянки заможний панок Крайник Тімот. Мав велику родину, багацько дітей, а серед них найдужче любив дочку Даялу. Була вона дуже вродлива: струнка як смерічка, гнучка як берізка, з ходою як у гірської лані, а в очах – синява карпатського неба! Білолиця, з чорними бровами, красуня Даяла не одного парубка звела з розуму. Але нікому з них не відповідала взаємністю, такою гордовитою була. Жодна ворожка не могла прихилити серце дівчини! Та якось закохався у неї син волосянського дячка Павло. Стрункий, вродливий, скромний і щирий парубок дуже гарно грав на гуслях. Любили його всі за добру вдачу та чуйне серце. І от почала Даяла начебто виявляти свою прихильність до юнака, та холодне гордовите серце дівчини лише знущалось над закоханим. А тим часом, Павло все частіше пропонував дівчині одружитись, та Даяла відповідала зневагою. Якось вирішила вона випробувати кохання парубка, запропонувавши прийти до неї у садибу вночі та заграти на гуслях. Нічого не підозрюючи, Павло вирушив до коханої. Щоб скоротити чималий шматок дороги, пішов лісом. Годинадруга промайнула з думками про Даялу як одна мить, та раптом шалене виття вовків, поруч, насторожило. І хлопець, будучи без зброї, заграв на гуслях. Так і йшов він до коханої, виспівуючи свої мелодії в оточенні зграї вовків. По тріскучому морозі та глибокому снігу йти було важко, але думки Павла линули до дівчини, бо сподівався почути «ТАК!». Нарешті в місячному сяйві над селом забовваніла садиба Крайника Тімота. Закоханий юнак з полегшенням зітхнув і почав грати свою улюблену пісню, сподіваючись, що Даяла таки вийде на подвір’я. Та раптом грубий чоловічий голос його нагнав, мовляв, забирайся геть, не знайшов іншого часу? Павло в розпачі зрозумів, що Даяла з нього поглузувала! Почуття сорому та образи враз заполонило серце юнака, і він, у відчаї, попрямував на Пікуйгору. Важко ступаючи, по глибокому снігу, на світанку він всетаки дійшов до самої верхівки. На прощання ще раз заграв свою пісню назустріч сонцю, що вже сходило, і, безсилий, ліг під скелю й відразу ж заснув…Вічним сном. Знайшли його з гуслями на грудях, а жорстоку, безсердечну дівчину вбиті горем Павлові батьки прокляли. Щоб ніколи вона не віднайшла свого кохання, ні приязні, ані співчуття! Прокляття збулось. Залишилась Даяла старою дівою, а з часом і краса зів’яла. По смерті батьків оселилась в старій садибі на горі, самасамотиною. Кажуть, раз у рік, в день смерті Павла, у неї прокидається сумління. І тоді прямує вона на Пікуй, на те місце, де загинув юнак, гірко плаче за коханим та втраченою молодістю. От чому гору Пікуй називають ще й Гуслями. Старі люди запевняють, що привид дівчини і досі блукає вершиною, а коли над Пікуєм лютує негода, вітер з ущелин доносить гру на гуслях бідолашного Павла. От і казочці кінець…
…Не закінчуються лише гори. Вони приходять до мене у сни голубими вершинами, синіми далями, безкраїми полонинами із запахом свіжоскошеного сіна та духмяного чебрецю, промовляючи: «Гори, гори – мої комори; буки, ялиці – мої світлиці!». Наче Хтось намагається повернути мене у лоно мого коріння від Славська й Рожанки, та аж до карпатських сіл Кальне й Опорець, що є колискою фамільного славчанського роду. Та й не дивно, Сокальщина свого часу прихистила багато переселенців із Карпат. Нині доводиться лише з ностальгією розгадувати цю хитромудру головоломку такого шаленого потягу вирватись у гори. Чи то за щастям, чи то за тим, що генетично закладено в нас самих ще до народження? І хай Бог помагає у цих пошуках!
Ірина СЛАВЧАНИК.