“Прийміть мене, мамо, я ваша невістка…”. Ще понад два століття тому саме такими словами дівчина починала сватання. Тепер від цього обряду майже нічого не залишилося, або ж виконують його формально, тільки заради етикету, чи звучать ці слова, як весільна приповідка. (Отим збереження традиції, мабуть, і обмежується). А колись він втілював глибокий смисл, і навіть не той, про який здогадується сучасник.
Як доводять культурологи, етнографи, історики, сватання дівчини — відгомін матріархату, що здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним уявленням про шлюб і шлюбним ритуалам. Але вже в епоху Середньовіччя у Європі цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Певний виняток становили тільки українці! Адже, згідно існуючих традицій, дівчина мала на це таке саме право, як і хлопець-парубок. А раніше хлопці лише подекуди наважувалися свататися до коханої.
Як же він виник і спонукав на таку відвертість дівчину?.. З-поміж іншого, цьому сприяло й те, що через постійні війни чоловіки надовго йшли з дому. Тоді головою сім'ї ставала жінка. (Згадайте князя Ігоря та Ольгу чи князя Ігоря та Ярославну зі “Слова о полку Ігоревім”). Відтак — зростали її певні права у родині, навіть у пріоритеті сватання. Зрештою, присутність у домі такої невістки — неабияка підмога для матері (свекрухи), коли чоловік і син у походах. Лінгвісти небезпідставно стверджують: раніше існував вислів “взяти за муж” (взяти собі за чоловіка), а вже пізніше з'явився “піти заміж” (вийти за чоловіка, погодитися стати дружиною).
Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою. Якщо мати парубка дала на це “добро!”, то його відповідь, коментарі не передбачалися. Доля вирішена!.. До речі, дівчині рідко коли відмовляли, бо вважали, що це мало накликати неабияке нещастя, принести лихо у дім.
Про силу й живучість цієї традиції свідчить звичай ще з XVIII століття: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати тільки тоді, якщо котрась дівчина погодилася взяти його за чоловіка (“взяти на поруки” і поручитися за нього на все життя). Хіба тоді могла майбутня свекруха відмовити у проханні: “Прийміть мене, мамо, я ваша невістка…”.
Проте, в міру того, як зростала роль чоловіків у суспільній сфері, такі давні звичаї поступово втрачалися. Однак Церква і тепер постійно наголошує на необхідності зміцнення християнської сім'ї, родини. Отож, невістка — це дочка, а свекруха — це мати.
Наприкінці XIX століття ініціатива у сватанні цілком перейшла до парубків, а роль дівчини звелася до сором'язливого колупання печі та пов'язування старостам весільних рушників. Отут вже відповідь дівчини мала звучати тільки “Так!”, бо так звеліли батьки.
Хоча-хоча… Гонорова дівка могла й гарбуза підкинути…
Тарас Лехман