Духовне життя

Шукаймо своєї правди

Як духовно об’єднати українське суспільство, як надати йому відповідного ідейного спрямування для власного національного державотворення? Над цим питанням думали світлі голови не одного покоління. Подумаймо і ми.

"Дух народу,   пише М. Грушевський,   ось що, кінець кінцем, визначає історичну долю і шлях розвитку тієї чи іншої людської спільноти. Історія громадянства  це історія людського духу…". (Грушевський М. Початки громадянств.  Прага, 1921.  с. 15).

Поставмо питання конкретніше  Дух української нації. Який він сьогодні? Чи в цьому об’ємному понятті "Дух", що охоплює всю повноту осмисленого українського буття, в якому вагому долю займає і релігійна свідомість, всі його складові перебувають в суспільній гармонії? Отже, розмова  про релігійну свідомість. Чи здатна вона сьогодні, в умовах конфесійної строкатості України надати суспільству державотворчий імпульс, усунути зі свідомості мас пріоритет сектантства, конфесійності над почуттям національнорелігійної єдності? Подумаймо про це разом.

Маємо в Україні, серед безлічі дрібніших релігійних об’єднань, чотири більших, добре структурованих конфесій  це три українських і одна московська. Відповідно так поділене і суспільство. У тих вікових міжконфесійних (в суті своїй антихристиянських) протистояннях між сходом і заходом, у християнстві виробився своєрідний віросповідний стереотип, за яким вже десь зникла і сама суть християнства. Ідентифікуючи себе, православний, римокатолик, грекокатолик і т. д., в єдиному сенсі  протистоянні. І в цьому наша драма. Якщо одна з конфесій домінує в якомусь суспільстві, то це прийнятно, так творився відповідний тип самобутньої культури, але якщо всі ці конфесії зіткнулися в Україні? І ці стереотипи у своєму протистоянні заважають духовному об’єднанню суспільства?

Отже, в Україні назріла потреба переосмислення української поліконфесійної сутності Християнства як феномену, витвореного під впливом чужих релігійних втручань, на українську монолітну духовність. Це переосмислення мало би полягати у тому, щоб, перш за все, поширювати і формувати в суспільстві думку про потребу в Україні об’єднання українських конфесій в єдину УКРАЇНСЬКУ ХРИСТИЯНСЬКУ ЦЕРКВУ, доносити об’єктивну історичну інформацію з цієї царини, навчаючи суспільство сприймати релігію не через залякування іменем Бога, а як усвідомлену потребу єднання з Творцем через власну національнодуховну спадщину, навчити відрізняти в релігії небесне від земного, бо саме земне  ота політичнодогматична шкаралупа є винуватцем всіх •релігійних роздорів. Це шлях важкий і трудно прохідний. А все через не підготовленість суспільства до об’єктивного трактування тих різновірувань.

Уся ця силенна кількість різних віросповідувань, позбавлених корінної системи української національної духовності, що ринула в нашу пострадянську дійсність, не стала для України тією всемогутньою духовно об’єднуючою силою. Кожна конфесія  це своя істина. А де та істина, за якої Україна могла би, поряд з іншими народами, розвивати і множити свою національну духовність?! Її мусимо шукати  ми, сьогодні.
У нас, в Україні поліконфесійність  це канонізоване протиборство, в якому особливого удару зазнають корінні українські конфесії  Православна Київський Патріархат, Українська Автокефальна і Українська Греко-Католицька.

Підтвердженням тому є нинішні часті рейди в Україну зверхника московського патріархату Кирила з його імперськошовіністичною доктриною "Русского міра" де місця для української культури, мови, церкви уже не передбачається. Такий собі московськоправославний експансіонізм з його печерною ненавистю до українських конфесій, з його абсурдним, в християнськоморальному понятті і в нинішніх нормах конституйованої свободи віросповідання, умовиводом   канонічна територія, застерігаючи собі тим право на привласнення не своїх територій, на безапеляційні по них вояжі, насаджуючи іменем свого "кремлівського бога" його ж імперську політику. А суспільство покірно мовчить, лише констатуючи факти. Бо вся трудність у проведенні діалогу між служителями культу, а вірними полягає в неадекватності їх взаємин  з однієї сторони  покора, з іншої  повеління.

Такий консерватизм благодатний для розвитку суспільства тоді, коли він утверджує відповідний суспільний порядок, береже і примножує національні духовні традиції, скріплюючи ними націю. А коли, як в українських умовах, конфесія чи секта з певними політичними намірами чужих, зовнішніх центрів, втручається в наше суспільство і "авторитетом Всевишнього" вносить у нього розлад  поділяй і владарюй? І вірні цієї конфесії ревниво і беззастережно впроваджують ті повеління своїх ієрархів у життя?

За таких обставин, не бачачи змоги врегулювати релігійні процеси самими конфесіями, у дискусію на цю тему мусить включитися, перш за все, суспільна, світська думка в особі українських інтелектуальних кіл  формувати в суспільній свідомості новий віросповідний образ  образ Єдиної Української Християнської Церкви.

Релігія мусить одержати об’єктивне пояснення і суспільство мусить збагнути  де і що є істина. Не посилаючись ні на які авторитетні висловлювання, мусимо повторити ту всім відому істину  релігію створила людина і Християнство, як і інші релігії  це живий творчий процес у його різноманітних ідеологічних проявах, що зумовлювали собою не тільки розколи, поділи на конфесії, а і духовне об’єднання народу, а отже так, через таку призму, мусимо і сприймати християнство.

Пригадаймо, наприклад, як боровся за об’єднання руських племен під покровом спільної ідеології наш князь Володимир Великий? Спочатку намагався об’єднати на ґрунті власних вірувань, ідеологічно утвердити сповідуваних всіма племенами богів, але то був все таки політеїзм без якихось міцніших об’єднувальних засад, своєрідна поліконфесійність. І він вибрав інший шлях  шлях єдинобожжя. А тепер спитаймо себе,  чи сьогоднішній релігійний стан в суспільстві, де кожна конфесія заперечує те, що висвячує інша, або фальсифікує українську історію, як це робить московська конфесія, навіть застосовуючи анафеми, а конфесійно поділений люд те марновірство сприймає як "чисту монету", впроваджуючи роздор в суспільстві, то ж чи можна в таких умовах об’єднати суспільство? Чи уже не пора усвідомити себе у своїй єдиній національній вірі, в своїх традиціях, в багатстві своєї духовної культури? А скажіть? Чи можна зараз в Україні висвятити якісь великі українські постаті, щоб їх визнавали всі конфесії, а отже і весь народ? То як нам виховати християнпатріотів? А це вже історично доказано, що національні цінності набувають особливого статусу тоді, коли вони подаються в системі релігійних цінностей. І як тут не згадати біблії   "Старого Завіту". Як мудро вирішили древні юдеї, надавши своїй  історії статусу святості, зробивши свою історію своєю релігією. Чи це не вияв найвищого патріотизму? А що ми? Інтерпретувавши ці сторінки біблії через призму християнства, кого виховуємо?  ґоїв?! Чи може нинішнє українське віруюче суспільство це об’єктивно усвідомити? Усвідомити  хто ми?

Українські церкви треба розглядати не через візантійство як "державницьку шапку", а як спадкоємницю первинної церкви, що прийшла до нас за Аскольда, Ольги, Володимира, цього християнства, яке ще не знало остаточного поділу і сприйнялось, прижилось в народі через призму власних релігійносвітоглядних традицій уже як українське християнство. А Українську ГрекоКатолицьку церкву в цьому контексті треба розглядати не як штучне утворення, а як символ об’єднання двох християнських гілок, повернення до первинності, самодостатності. До речі, Константинополь і не був першоджерелом Християнства, а своєрідний транзит християнства через Візантію в Київську Русь. Отже, всі три українські конфесії не повинні мати на собі печаті протистояння. І ці три конфесії, враховуючи історичний контекст, могли б спільно проводити всі Богослужіння. А якщо б ці три конфесії, а також і інші, що існують в Україні, не оглядаючись на схід і захід, самостійно, відважно, враз здійснили акт об’єднання  Україна зробила би епохальний духовний прорив світового масштабу. Треба тільки смілості, відваги і доброї волі наших ієрархів.

В умовах нинішньої духовної кризи в християнському світі, в умовах зародження екуменічних рухів, нам усім треба задуматись: чи є доцільним випинати ті стереотипи  православний, католик, ідентифікуючи себе християнином. Ні, хтось скаже  я православний, інший  я католик, і що…? Ми зрушимо українські протистояння з місця?

Отже, потрібно забути всі ті епітети, закарбовані розколами, і шукати у вірі не конфесії, а правди: бо, "Візантійський Саваоф одурить! Не одурить Бог"   так учить нас наш Пророк   Великий Тарас.

Ідея об’єднання церков  – не нова ідея, вона жила і, як я мав можливість безліч разів почути, живе в народі і нині, в різних його верствах і треба тільки дати її повніше дихання  загальнонаціональний діалог, виходячи з духовних потреб сьогодення. Істина не в конфесіях: їх багато, істина  в національній духовності, вона для нас одна.

І саме зараз, в час пошуку нашого національного шляху, сенсобуттєвих цінностей у тих віковічних джерелах християнської духовності, витвореної українським генієм і закарбованої в чудовій самобутній сакральнійх творчості  це час нашого об’єднання. Українська духовність  потенційно потужна і здатна витворити новий синтезований образ Християнської Церкви, заявивши себе перед світом і для світу у сяйві оновленого християнського вчення. І все це криється в наших трьох українських церквах. Їхнє об’єднання  це наша УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКА ЦЕРКВА – НАША ДОРОГА ДО БОГА.

Степан ІВАСЕЙКО.

На знімку: фрагмент ікони Богородиці, художник А. Манастирський.
       

Голос Сокальщини на GoogleNews