Уже 21 рік «тягне» фермерського воза Павло Іванчина, з Комарева. Нині він входить у п’ятірку тих, хто першими на Сокальщині вирішили започаткувати фермерський рух. Фермерство для нього було невідомим, але це не лякало, бо змалку звик до роботи. До того ж, ази хліборобської праці пройшов у місцевому господарстві, де спочатку працював бригадиром, а потім – агрономом.
Підтримала його дружина Христина та батьки, які чим могли, тим допомагали.
– У 1991 році на наших теренах відбувалося реформування АПК. Колгоспи перейменували у спілки, а потім – у агрофірми чи приватні агропідприємства, – згадує Павло Мойсеєвич. – Я люблю землю і хотів сам працювати на ній, щоб ніхто згори не давав вказівок та приписів, як це було у колгоспі, у якому трудився багато років. Відтоді, як запрігся у фермерського воза, так і тягну.
Фермер має 49 гектарів поля, на яких з родиною вирощує зернові, цукрові буряки, картоплю та гречку. З роками, здобувши досвід, став спеціалізуватися на зернових, багаторічних травах, кукурудзі та ріпаку.
Нині подружжя Іванчин хазяйнує успішно, хоча п. Павло щиро зізнається: справа то – не проста. Мовляв, треба добре зметикувати, щоб на вирощеному врожаї чи власній сільгосппродукції заробити, а не «вилетіти в трубу». У них не пустує і не заростає жоден клаптик землі. Все, за що беруться, роблять совісно. Адже для них праця на землі – не тяжка буденна, а справа для душі.
Минають роки, але для Павла Мойсеєвича найбільш пам’ятним залишився перший рік господарювання. Хоч тоді було найважче. Працював на тракторі зранку до вечора в полі: орав, сіяв, обробляв посіви, жнивував. І нині важко передати ті почуття, які наповнювали його серце, коли віз додому вирощений врожай. Відчував себе господарем. І був гордий, що довів своїм односельчанам, які скептично говорили: «у тебе нічого не вийде», що може вирощувати вищі врожаї, ніж у колгоспі.
Іванчини на початках займалися й тваринництвом. Адже в господарстві все тісно переплетене. І щоб щось виростити, треба удобрити. Садиш, сієш, вирощуєш – розраховуєш за виручені гроші придбати міндобрива, солярку… Все ж одне від одного залежить.
– Господарювати на землі важко, – не без тривоги говорить фермер. – Сільське господарство залежить від погодних умов. Десь недоглянув, не посіяв вчасно, не удобрив – і чекай низького врожаю. І добре, якщо протримаєшся весь господарський рік. Тож, якщо не вродило поле, то виручало тваринництво.
Тішиться подружжя, що підріс син Василь, який освоїв сільськогосподарську техніку та механізми. Хлопець не цурається тяжкої праці. Закінчив вищий навчальний заклад, здобув вищу економічну освіту – став магістром обліку й аудиту. Нині він веде бухгалтерію фермерського господарства. А під час жнив працює на полі – відвозить вирощений врожай додому. Тож є кому продовжити батьківську справу.
Фермер дбав і про поновлення матеріально-технічної бази. Збудував ангар для зерна, придбав трактори, зерновий комбайн, причіпний інвентар для обробітку землі. Нині в дворі стоять три нові трактори МТЗ82, «Джінма25», ЮМЗ82, вантажний автомобіль…
Поцікавилася в господаря, чи вигідно нині фермерувати?
– На землі, як ми знаємо, нічого, окрім горба, не заробиш, – каже він. – Та з іншого боку – якби аж зовсім нічого, то б ніхто на ній не працював.
Господар зізнається, що з кожним роком фермерам працювати стає важче. Через що він уже не раз казав собі: «Все, залишаю землю». Бувало, не мав бажання працювати, бо напрацювався чорноневидно, а в кишені – негусто. Іноді таксяк зводив кінці з кінцями. Але приходить весна, вийде в поле, гляне на нього, і чує, як земля просить, щоб її виорали та засіяли. І знову береться до роботи.
– Відколи став фермером, минув двадцять один рік, – з гіркотою роздумує Павло Іванчина. – А що змінилося? У державі й досі нема стабільності. За таких умов господарити дуже важко. Нині про фермерів ніхто не думає, ті кинуті напризволяще. Виживеш – добре, ні – значить погано господариш. Тож не дивно, що фермери часом з відчаю дорікнуть, що нині ставлення до них з боку держави зовсім не доброзичливе. Колись їм надавали пільги, звільняли від сплати податків. Тож можна було стати на ноги, створити якусь матеріальнотехнічну базу. Нині молоді фермери про це тільки мріють. Тепер сільгоспвиробникам виділяють дотації на м’ясо, худобу, молоко хіба що перед виборами. А ті минають і гроші закінчуються, дотацій нема, і знову потрібно чекати наступних: щоб дозрів транш на підтримку сільського господарства.
За таких умов кожен виживає, як може. Тож фермеру доводиться бути і менеджером, і агрономом, і економістом, який має вгадати на що із зернових в цьому році складеться найкраща ціна. Проте у ринку свої закони. А для фермера – своєрідний екзамен на виживання. А скільки їх уже за плечима Павла Іванчини, важко порахувати.
Через низькі закупівельні ціни на м’ясо і молоко, які уже декілька років селяни продають за безцінь, занепадає тваринництво. Не перекриває затрат і вирощування зернових, бо мінеральні добрива та пестициди весь час дорожчають. Все це відбиває бажання працювати на землі та утримувати худобу. Тож Іванчини вирішили відмовитись від неї. І нині тримають її лише для власних потреб. Скоротили й поголів’я свиней. Спорожніло у стайні… Але Павло Іванчина не опускає рук, бо на його життємому шляху було всіляко: і гірко до сліз, і важко до болю. Але завжди в кінці тунелю з’являлося світло. Лячно йому трохи за молоде покоління, бо ж воно розчаровується, у пошуках роботи виїжджає за кордон і мало хто з них потім повертається додому. Фермер не розуміє, чому українці повинні тікати зі своїх багатих родючих земель. Він каже, що пора вже прокидатись від летаргічного сну і не сподіватись, що хтось прийде і збудує нову демократичну державу. Кожен на своєму місці повинен закладати її фундамент своєю працею. Для нього – це турбота про землю, яка за любов до неї та працю до мозолів, віддячує сторицею.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.