Довголітній керівник зв’язку члена Проводу ОУН Василя Кука, один із тих, хто зумів пережити у підпіллі Сталіна і Берію, залишається маловідомим широкому загалові.
Іван Демчук, син Ілька і Марії з дому Костюк, народився 22 липня 1909 р. в с. Боб’ятин, де закінчив три класи народної школи і займався сільським господарством при батьках. Відслужив у польській армії. З початку 1930 р. належав до Організації українських націоналістів.
За участь у шкільній акції в 1933 р., під час якої в шкільному будинку було знищено всі польські державні емблеми і вивішено на їх місце портрети Біласа, Данилишина, старика і Березинського разом із Степаном Трохимчуком та В. Олеськівим, 25 січня 1934 р. судом у Львові був засуджений до трьох років ув’язнення. Вийшов на волю за амністією з нагоди смерті Пілсудського у 1935 р.
Вдруге затриманий 21.08.1937 р. із ще кількома боб’ятинцями. Їх звинуватили у приналежності до ОУН та вбивстві в Боб’ятині 13 серпня цього ж року донощика польської поліції Демка Харчуна. При обшуку в Демчука знайдено найновішу інструкцію для районових провідників ОУН, писану рукою Романа Михалюка, теж заарештованого. Наступного року Іван Демчук був засуджений до семи років ув’язнення, Роман Михалюк – до п’яти. На волю вийшли із падінням польської держави у вересні 1939 р.
В період 1939–1941 рр. перебував на українських землях, окупованих Німеччиною (т. зв. Закерзоння). В цей час Іван Демчук під псевдонімом «Сокіл» відповідав за переходи кордону між СССР і Німеччиною по р. Буг на Сокальщині. Сам неодноразово переходив його і переводив групи підпільників, часом великі, інколи навіть з боєм. Його батьки в цей час були депортовані у Казахстан.
Під час німецької окупації Іван Демчук був одним із керівників підпілля ОУН в Дніпропетровську. Тут був відомий під псевдонімами «Василь», «Дубовий», «Дубовій», мав документи на ім’я «Максим Іванович Дорош». Працював на посту головного зв’язкового крайового проводу, зокрема, підтримував контакти із Львовом. Крім цього, займався фінансовогосподарськими питаннями. Тісно співпрацював із крайовим провідником Василем Куком«Лемішем». Ось як описувала його місцева підпільниця: «Середнього зросту, повний, блондин, очі світлі, носить окуляри, обличчя кругле».
Під час перебування у Дніпропетровську І. Демчук одружився із місцевою підпільницею Любою Крюченко«Надею», 1923 р. н., рідною сестрою дружини Василя Кука. У 1943 р. в Івана та Люби народився син. Згодом вона вдруге вийшла заміж, народила другу дитину, але у 1950 р. її і чоловіка – Олександра Гаркушу – було засуджено до 25 років таборів за зв’язки з ОУН.
Восени 1943 р. перебрався з Василем Куком на Уманщину, а вже у листопаді того ж року вони разом перебували на Кременеччині. У «Леміша» працював аж до загибелі, перебуваючи також на Підгаєччині, Зборівщині та Золочівщині. Тоді користувався також псевдонімами «Старий» та «Гриць». Тривалий час командував охоронною боївкою Василя Кука, відтак, очевидно, через вік керував зв’язковим пунктом на лінії Галичина–Волинь, який знаходився в Іванцівському лісі біля с. Кругів Золочівського району. Тут Іван Демчук і загинув 6 листопада 1953 р. – оточений ворогом у криївці, у безвихідній ситуації застрілився. Через півроку, 23 травня 1954 р., в цьому ж бункері через зраду потрапив живим до рук більшовиків і керівник націоналістичного підпілля Василь Кук…
Кому відомі подробиці життя і діяльності Івана Демчука, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net, або на адресу редакції.
Володимир МОРОЗ.