Життєві історії

Люби ближнього свого

"Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою; … Люби свого ближнього, як самого себе; на двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять".
(Мат., 22, 3640). 

 

Історія, яка трапилась десять років тому, закарбувалась у моїй пам’яті на все життя. Таке враження, що хтось не дуже добрий, зловмисний написав єдиний, віками незмінюваний сценарій для подібних історій. Очевидно, не керувався він засадами Добра, другою заповіддю Божою  "люби свого ближнього, як самого себе". Важко повірити, але ця оповідь не вигадана, реальна історія, яка сталась десять років тому  14 грудня 2001 року. І таких історій, на жаль, сотні  тільки по древньому Сокілграду.

…Кажуть, життя має дві фарби – білу і чорну. Як день і ніч, що розмежовують цю велику життєву дорогу. З роками вона не стає легшою, а, навпаки,  важчою і дорожчою. Живе людина за долею, яку визначив для неї Всевишній, старіє, стає немічною, нікому непотрібною. Ще в ті нелегкі для нашої держави роки, коли українці вимірювали своє життя торбами знецінених купонів, українська гривня у великих потугах тількино ставала на ноги. Тодішнє керівництво не було таке щедре на "дитячі гроші", як нині. Одноразова допомога для матері 1997 року сягала смішної "заокеанської" суми, на яку можна було купити, як зараз пригадую, лише вживаний дитячий візочок. Смішно, молоді мами, правда? А щомісячна допомога на дитину тоді дорівнювала двом пачкам "Малютки" плюс шоколадка, щоб не так гірко те все було сприймати, або ж в еквіваленті на ті самі гроші  десятокдругий памперсів. Але про них таким молодим студентським мамам, як я, вже навіть і не доводилось мріяти. Тоді це була нечувана розкіш, яку "одягали" тільки у великі свята, а до горщика дитину привчали з семи місяців. Але попри це діти всетаки народжувались, і піднімати їх "на ноги" треба було, не заглядаючи у кишеню держави. Богу дякувати, наше керівництво тоді якось(!) дбало про такі малозабезпечені родини, видаючи їм безкоштовно "синє" молоко (за умови необхідних довідок про малозабезпеченість такої родини). Нині важко згадувати ті часи  з мінімальною пенсією, зарплатнею та скупими "дитячими грошима" українці були на межі відчаю. Тисячі самогубств і пошуки способів, як вижити. Щастило тим, хто мав заробітчан, іншим доводилось тримати якусьне яку господарку. У мене був клопіт один  повноцінне молочне харчування дитини.

Якось знайома порадила мені знайти бабцю з козами і брати у неї молоко. Мовляв, дуже корисне і більш безпечне, ніж коров’яче. Про готові молочні продукти  йогурти, "растішки", "малютки" , тоді через їхню дорожнечу годі було мріяти. Шукати бабцю довелось недовго. Доля звела нас сама… у парку, де баба пасла кіз, а я, молода мама, гуляла з маленькою дитиною. Дивним чином ця випадкова зустріч стала початком якоїсь не менш дивної "дружби" впродовж двох з половиною років. Чи знала я тоді, що ця зустріч із цією немічною, але такою живучою, самотньою старенькою залишиться у моїй пам’яті назавжди. Чи здогадувалась тоді та бабуся, що я, чужа і зовсім не рідна, але така близька за своїм малозабезпеченим статусом жінка, стану тією останньою людиною, що проведе її в останню путь. А потім щороку, впродовж десяти літ однаєдина, мною запалена серед бур’янів свічка на могилі старенької нагадуватиме, що тут була похована ЛЮДИНА…

…Стара, збідована хата на межі з парком не раз ставала об’єктом пильних поглядів сторонніх перехожих. Облуплені стіни, перекошені вікна красномовно свідчили про те, що господар не дає собі ради. Осиротілі кози на подвір’ї, а поруч озлоблені сусіди, яким вже давно набридло таке захланне сусідство. Доля дала їй здоров’я та не дала щастя  невдалий шлюб, смерть дочки на схилі років, онуки, що розбіглись по світах. Відсвяткувавши 90 літ на "петрівку", не зчулася старенька, як залишилась самотньою. Згадуючи ці події, серце моє й сьогодні щемить і побивається! Скільки таких одиноких людей, втративши віру в справедливість, визирають кожен ранок, день та вечір зі страхом та відчаєм… Не дай Бог, відчути, що пережила ця жінка зі своєю великою збідованою "сім’єю" чотириногих друзів. З часом собак і котів на обійсті стільки розмножилось, що вона вже не давала їм ради. Але стареча рука не піднімалась знищити народжене потомство, бо служили вони їй вірою і правдою, дзвінким гавкотом, сповіщаючи на всю округу про те, що на подвір’ї з’явився чужий.

Непрошені гості час від часу всетаки заходили. Правда, користі від них було мало  то горня, то баняк щезне. Любителі випити приходили до баби за оковитою, яку старенькій приносила сусідка. На цьому нехитрому "бізнесі" бабця заробляла якихось 30-50 копійок на півлітрі. Наркомани теж не минали бабу своєю увагою. Задобривши бідолашну жінку солодощами, хлібом та картоплею, вони влаштували у неї притулок для "кайфу". Спроби міліції навести порядок ні до чого не призвели. Розігнали, налякали і дарма. Місцеві "добродії", знаючи добру вдачу старенької, теж організували для неї "бюро добрих послуг". Сумка зелених яблук для кіз ще тоді коштувала одну гривню, забити вікна  три гривні, скосити сіно у садку  п’ять гривень. Що вже казати було про сусідів! Привласнивши бабину пенсію, залишену листоношею, один з них категорично відмовився віддавати гроші. Мовляв, баба користується його колонкою води (до речі, на спільній території), на облаштування якої він витратив чималі кошти. Як жорстоко було з його сторони пропонувати немічній жінці перейти на підніжний корм  бурячки та моркву. Я була свідком цієї жахливої сцени з’ясування стосунків. Ні бабині сльози, ні мої вмовляння не допомогли тоді! Довелось негайно оформляти довіреність на своє ім’я, щоби особисто приносити бабі пенсію. Листоноша чомусь жахливо боялась бабиних собак, а відтак гроші дуже часто залишала ось таким горе-сусідам. Тож, не зчулась бідолашна жінка, як стала "гнійником" на видному місці. Старість нагадала про себе страшними болями ніг, і лишень жалісливе скавчання собак нагадувало про те, що в хаті є жива людина. Вони були з нею поруч до останньої хвилини і навіть тоді, коли старенька тихо і непомітно віддала Богові душу, якраз по святі Андрія… В ніч з 13 на 14 грудня 2001 року вона відійшла у той кращий світ. Я в житті ніколи не бачила, і не побачу, напевно, такої приголомшливої картини  умиротворений Вічністю серед накопиченого мирського хламу, цей на диво спокійний, закарбований в останні хвилини життя вираз обличчя небіжки. А на ній, своїй покровительці, гуртом, зіщулившись від холоду та притулившись одне до одного, вмостились її чотириногі "родичі"!!! Привітно махаючи своїми хвостиками, дорослі собаки маленькі песики немов кликали мене. За стільки часу (а я ходила до баби по молоко ледь не щодня!) вони впізнавали мене і по голосу, і по ході…

Що далі було в деталях  не варто оповідати. Небіжка, закрита на засувку разом з тваринами, пролежала в своїй оселі п’ятницю і всі вихідні, бо пошуки бабиних родичів виявились марними. Тому довелось лише в понеділок звернутись з цим питанням в місцевий ЖЕК, щоб наступного дня ховати бабу. Не склавши заповіт майна для когось зі своїх родичів, старенька практично підписала собі самотній вирок ще за життя. От чому весь тягар обов’язків за похорон поклали на ЖЕК, якому і "припали" бабині руїни з великими боргами. Добре, що мінусова температура за вікном протрималась, і старенька спокійнісінько зі своїми вічними "охоронцями" пролежала аж до вечора понеділка. Стільки часу промайнуло відтоді, але жах від побаченого запам’ятався на все життя: прикрите хустинкою обличчя баби, купа лахміття, гавкіт дорослих собак і скавчання малих. Не знаю, коли б і якою прийняла земля цю збідовану жінку, якби не старання зовсім чужих людей і гуманний підхід до цієї проблеми керівників ще тодішніх установ. Правда, труна, яку привезли тоді з ЖЕКу, більше нагадувала звичайнісінький, погано обтесаний, нашвидкоруч зліплений дерев’яний ящик. Той "ящик" потім довелось старанно вимощувати сіном, якого у баби для кіз було вдосталь, та прикривати віднайденим білим простирадлом. Зрештою, радувало те, що бабця нарешті віднайшла Божий прихист і спочинок. Залишилось поховати стареньку поБожому  зі священиком і прощальним словом.

…На похороні нас було небагато, разом із працівниками ЖЕКу, двома сусідками, священиком і кількома родичами, які всетаки прийшли попрощатись з бабою. На цвинтарі охочих провести бабу в останню путь поменшало  залишилось четверо. Тихо, скромно і в зажурі, пом’янувши бабу, ми розійшлись, і більше наші шляхи ніколи не перетинались. Якесь неймовірне полегшення зродилось з моїх вуст, немов останній зойк прожитого і співпережитого разом з бабою життя за два з половиною роки. Нарешті це чотириденне жахіття скінчилося! Скупа, але така гірка сльоза забриніла на очах шаленим відчаєм. На душі стало легше від того, що баба відійшла у світ кращий, нікого не обтяжуючи своїм подальшим існуванням та хворобами. А в думках бриніло одне  невже в цивілізованій державі у ХХІ столітті люди можуть помирати від холоду, напівголодного існування і байдужості навколишніх? Лише одна думка жахала  старенька могла померти від переохолодження, бо в останні дні хата не опалювалась! Відмовившись від послуг лікаря, що приїхав на виклик, бабуся залишилась сама в холодних руїнах. Це зараз будинок відремонтували новоспечені мешканці, а тоді краєвид обваленого, понівеченого її обійстя серед паркових хащів нагадувало шевченкову хату часів кріпацтва.

З того часу промайнули десять років. Але десь у глибині душі невимовним болем бринить, мов натягнута струна, ця історія. Нагадує про неї лишень заросла високими бур’янами бабина могила. Перекошений хрест, ледь розбірливий надпис і моя жевріюча свічка, як данина пам’яті зі словами: "Спіть спокійно! Вічна Вам пам’ять!". Звичайно, дещо призабулось за цей час, щось взагалі стерлось, наче й не було. Але старенька зі своїм поглядом сірих туманних очей, повних відчаю та суму, закарбувалась на все життя. Її дещо спотворене усмішкою, беззубе, але таке подитячому ласкаве обличчя, і ця фраза: "Ну що, моя панусю, прийшли за молочком!". Так вона мені і запам’яталась  серед купи лахміття, маленьких і великих собак, котиків і киць, але незламна у своїй людській доброті і невимовно щедра у любові до тварин, бо ж вони поводились з нею як люди. Разом з ними вона прожила його у "бур’янах", а нині, забута всіма, і далі спочиває без імені та роду. Зрештою, і це не так важливо. Великі гранітніі пам’ятники собі дехто примудряється ставити ще за життя, заліпивши власний портрет клейкою стрічкою, а раптом діти забудуть увіковічнити пам’ять про батьків. Але хіба не в кожному з нас закладена ця Божа іскра Добра? Проростаючи в наших добрих діяннях та дітях, вона залишає свій невмирущий, нетлінний слід. Зрештою, ну хіба це так значуще ще при житті побудувати собі помпезний пам’ятник? Важливо те, що ми по собі залишимо… Невже і справді відчай самотніх очей, що прийшли на світ Божий страждати, так і не осягнувши думок про Божий план сотворення ЛЮДИНИ???

Ірина СЛАВЧАНИК.

Голос Сокальщини на GoogleNews