Життєві історії

Любімо Бога – в Ньому лише наша надія

Ганнусин батько помер раптово. До нього, як до війта, прийшло кілька чоловіків на розмову. Вже проводжаючи їх, він постояв на дворі лише у сорочці – й… гостре запалення легенів. Через три дні його не стало.

Стояв тридцятиградусний мороз. Усі чоловіки, які прийшли на похорон, були зав’язані в хустки, щоб не обморозити собі вуха. Восьмирічна Ганнуся бігла за похоронною процесією боса, аж поки хтось не побачив і не відніс її додому.

Батька поховали. Мати залишилася з десятьма дітьми (найменшому було два роки). Коли тато був живий, вони не знали біди; мали що їсти і в що зодягнутися. А тепер для їхньої сім’ї настали важкі часи. Щоб прогодувати дітей, мати змушена була віддавати їх у найми.

«Нехай тебе, моя дитино, Мати Божа охороняє», – мовила Ганнусина мати, перехрестивши доньку. Гіркі сльози полилися з очей, а серце розривалося з жалю. Вона випроваджувала її у чуже село, «на службу».

Найстарший брат Ганнусі Микола зручно всадовив сестру на підводу, закутав у батьків кожух і вони поїхали назустріч невідомому.

Дорога була довгою. Ганнуся вже добряче змерзла, перш ніж вони зупинилися біля невеличкої хати, що самотньо стояла далеченько від села. Серце дитини почало ще тривожніше битися. Що ж чекає її тут? Вони з братом зайшли до хати, де жив самотній старий чоловік. У Ганнусині обов’язки входило палити в печі, варити їсти, прибирати, годувати худобу і птицю. Нібито й нічого важкого, але для восьмирічної дитини… Брат поцілував сестру і тихо вийшов з хати, ховаючи сльози.

Ганнуся залишилася сама у чужому селі, серед чужих людей. Вдень поралася по господарству і це відволікало її від думок про рідний дім, маму, братів і сестер, які залишилися вдома. А вечорами мучив сум. Вона уявляла, що роблять рідні; хоч може і не ситі, але вдома, біля рідної неньки.

Стосовно їжі й Ганнусі не було «з медом». Чи то господар не із багатих, чи надзвичайно скупий, але дівчинка ніколи не була сита. Все – суворо під контролем. Із звареної зупки їй діставалася лише юшка. Господар вибирав картоплю, говорячи: «Їж рідке, то сама масність».

Звечора Ганнуся лягала спати на печі; було тепло, і дівчинка не відчувала холоду, хоч і накривалася одним лейбиком. Та посеред ночі, коли піч стала холодною, лягла на долівку – було всетаки тепліше. До ранку боки від холоду ніби завмирали. Вона вставала і рухалася, щоби зігрітися.

Одного разу її господар сказав, що їде з дому і його не буде кілька днів. Ганнуся дуже зраділа, бо зможе лягти спати в ліжку. Дівчинка сама «господарювала» у чужій хаті. Найважче було розчищати від снігу стежки до криниці та хліва. Зробивши це та нагодувавши і напоївши худобу, вона, знесилена, падала і плакала. Уже тиждень господаря не було вдома. Закінчувалися дрова. З їжі залишилися три картоплини, хоча й економила. Ганнуся замерзне тут або помре з голоду і нікому буде її врятувати. Дівчинку охопив відчай. Вона вже готова була кричати з розпачу, та погляд упав на маленьку фігурку Матері Божої, що стояла на столику. Згадала мамині слова: «Хай тебе Матір Божа охороняє».

Ганнуся з останньою надією опустилася на коліна і почала просити в Матері Божої порятунку. Гарячі сльози котилися і котилися по обличчі. Вона не знала, чи довго так стояла, аж раптом їй здалося, що Матір Божа нахиляється до неї. Дівчинка перестала плакати, і чи то заспокоєна, а може знесилена, лягла спати.

За вікном було ще темно, як Ганнуся прокинулася. Розтопила в печі і поставила варити… три останні картоплини. Що буде з нею далі – не знала. Але перед полуднем у двері постукали. Дівчинка побігла відчиняти. Яке ж було її здивування, коли на порозі побачила брата Миколу. Сльози залили її обличчя – сльози радості.

Після обіду повернувся і сам господар. Брат одразу забрав Ганнусю додому. Вже дорогою він розповів, що цієї ночі бачив дивний сон, у котрому хтось немовби підказував йому їхати за нею.

Минули роки, Ганнуся вийшла заміж, народила чотирьох дітей. Вона неодноразово розповідала їм цю історію, навчаючи любові до Бога, довіри до Нього, надії лише на Нього.

Давно немає вже Ганнусі на цьому світі, але її розповідь (не знаю, як старші троє), а я, наймолодша, пам’ятатиму допоки мого віку.

Марія МИХАЛЬЧУК, с. Савчин.

Голос Сокальщини на GoogleNews