Життєві історії

Справжній підкаблучник

– Іване, ти ходив у магазин?  запитуючи, Ірина перервала розмову з подругами і втупилась колючим поглядом в неголене, заросле чорною щетиною, обличчя чоловіка.

– Та я ж тільки з роботи. Хотів спочатку зайти додому, помитись, винувато опустив голову той.

– Яке миття, скоро зачиняють магазини, а в нас у холодильнику миша повісилась, – підвищила голос жінка.   Бігом! І щоб все по списку купив, сподіваюсь, ти його не загубив?
 
– Та добре вже, добре, іду, тільки не кричи. Сосисок купити чи сардельок, кефіру p- пачку чи дві?
 
– Трохи тих, трохи тих, – подумавши, відповіла Ірина.   Пельмені не забудь. І морозиво велике, з полуницею, ну, ти знаєш, яке я люблю. Та в холодильник все гарно поскладай. Начисть картоплі на вечерю, а я ще з дітьми трохи на повітрі побуду.
Іван пішов, а Ірина йому в спину:
 
Ото нещастя маю: десять разів треба сказати, поки щось зробить.
 
І повернулась до подруг. Сиділи в скверику на лавці, лузаючи соняшникове насіння і наглядаючи за дітьми, які бавилися неподалік.
 
Чого ти на нього визвірилася? Та він же в тебе зразковий  що не скажеш  робить. Мені б такого чоловіка, мрійливо протягла чорноброва Наталка. Моєму все вчасно подати треба. І щоб м’ясо було.
 
Ще чого!  аж скинулась Ірина. Я також працюю, хоч і півдня, дітей доглядаю, нервів на них ніяких не вистачає.
 
Ніби на підтвердження цих слів, діти зчепились за якусь іграшку. Розмазуючи сльози по замурзаних щоках,  захлинався сльозами й Ірин молодший – Володя. Старший, Сергійко, підбіг до неї і голосно зашепотів:
 
– То не я, то Руслан почав водою обливатися і Володю за сорочку тягнути. Я все бачив…
 
– Сил моїх більше нема! –  розгнівалась Ірина. Або бавтесь гарно, або йдемо додому.
 
Хлопці відбігли від лавки – пішли ловити жуків, жінки повернулись до своїх тем.
 
– Завтра піду випрямляти волосся, бо зі своєю "шапкою" не можу нічого людського на голові зробити,- поділилась Ірина.  Її руде густе волосся кучерями спадало до плечей. Та й хлопців постригти час.
 
З її сумочки залунали позивні мобільного телефону. Дівчата прислухались:
 
 – Кажеш, картоплю вже зварив? –  перепитала.  То ще підсмаж до неї цибулі, звари сосиски, та, дивись, щоб не потріскали. А ми вже йдемо…
 
Неквапом вийняла люстерко, припудрила ніс.
 
– От в жінок є справжні кухарі, а моєму треба все втовкмачувати, –  зневажливо знизала плечима. – Діти, збираємось додому…
 
Ірина з синами пішла. Дехто із заздрістю дивився їй вслід: аякже, мала, непоказна, а чоловіком крутить, як циган сонцем. Лише Ольга презирливо скривила губи: хіба це мужчина, справжній підкаблучник.
 
Валентина БЛУДОВА.

Голос Сокальщини на GoogleNews