Доля щедро обдарувала Тетяну Золотоверхову: вродлива, розумна, елегантна… Її горда постава та акуратно викладені коси і досі привертають погляди перехожих. До того ж вона добра господиня і рукодільниця. І нині, хоча пані Тетяна уже на заслуженому відпочинку, бере активну участь у багатьох культурнопросвітницьких заходах, які відбуваються у Сокалі, зокрема доброчинних акціях місцевих союзянок, в осередок яких входить з початку його відновлення.
Проте на долю цієї жінки випало немало випробувань. У 1944 році під час операції «Вісла» її родину переселили з Холмщини в Сокаль. Тоді пані Тетяні було лише чотири роки. Згодом через вроджену ваду серця з 19 до 23 літ жінка була прикута до ліжка. Але проявила неабияку силу волі, і стала на ноги, зуміла заочно закінчити вищу школу стенографії у Москві, а згодом – технікум у Львові. А невдовзі стала, мабуть, першою жінкою, яка в Сокалі керувала автомобілем.
Пані Тетяна ніколи не нарікала на долю, хоч та «підкидала» їй немало сюрпризів: двічі мала інсульт, після останнього відняло півлівого боку. І хоч лікарі прогнозували їй, що в подальшому буде пересуватися з допомогою палиці, жінка наперекір хворобі знайшла в собі бажання жити далі й повернутися до роботи і навіть… взутися в туфлі на підборах. Хоча довелося пережити всяке: і біль, і радість, і розчарування у друзях та колегах.
– Бувало, – згадує з болем жінка, – йшла по вулиці після другого інсульту з паличкою, і колеги по роботі соромилися йти зі мною, обходили другою стороною… Але я на них не ображалася… Мені змалку довелося боротися за своє життя. Вважаю, що людина мусить мати в собі позитивний заряд та улюблене заняття. Для мене – це вишивка. Нитками та голкою передаю те, що на душі. Жінка стверджує, що вишитий рушник упродовж усього її життя був оберегом, своєрідним янголомхоронителем, переносив у світ прекрасного.
Любов до вишивки Тетяні Володимирівні прищепила мама, яка гарно вишивала хрестиком, гладдю та гаптувала. Згодом дівчина відвідувала у школі вишивальний гурток, яким керувала Євгенія Лагода. А у старших класах навчалася на курсах художньої вишивки, які проводила майстриня зі Львова. І нині, дивлячись на мамині вишивки, у неї скочується гірка сльоза. Та набігають спогади… Перед очима постає тлумок, який мама привезла з Холмщини і берегла, як найдорогоцінніший скарб. У ньому – дитяче платячко, в якому хрестили маленьку Тетянку, декілька рушників та обрус. Не один музей мав би за честь мати їх за експонати. Та для неї цей одяг найдорожчий, бо це пам’ять про матір.
– Колись люди мали талант у руках. Гляньте на ці рушники чи сорочки. Які ж вони досконалі! – каже п. Тетяна.
Дитяча зацікавленість вишивкою у Тетяни поволі переросла в серйозне захоплення, якому вона присвячувала весь вільний час. Однак лише з виходом на пенсію сповна віддалася вишиванню, в якому справжній віртуоз. Її роботи захоплюють не лише розмаїттям ідей та багатством кольорів, а й бездоганністю виконання. Вона вишиває хрестиком, гладдю та мережкою. Тож і не дивно, що нині її творіння прикрашають оселі українців не тільки в Україні, але й за кордоном, зокрема в Канаді та Сполучених Штатах, Англії. Деякі з робіт подарувала близьким та родичам.
До речі, у Сокалі проживає чимало досвідчених майстринь-вишивальниць. Це Марія Савчин, Богдана Викрикач, Володимира Бурко, Анісія Петришин, Богдана Практика, Надія Редя.
– Ми спілкуємось між собою, – каже пані Тетяна. – Тішимось успіхами один одного, показуємо свої вишивки, бо у кожному вишитому виробі частинка нашої душі. Спільно організовуємо благодійні акції на Великдень, вишиваємо рушники для гостей, які приїжджають на Сокальщину. Нещодавно у нас була Людмила Огнєва, голова Донецької обласної організації Союзу українок, яка також займається вишивкою, зокрема рушниками. Вона знайшла орнаменти сорочок Павла Полуботка, Тараса Шевченка та рушника Лесі Українки. Ми обмінюємося з гостями орнаментами, передаємо нашу техніку вишивання і знайомимося з їхньою. Кожен рушник виходить неповторним, оригінальним, зі своєю душею. Адже справжня вишивальниця не копіює чужого взору, а вкладає в орнамент щось своє. Кожна з них має свій стиль та свої секрети, посвоєму відчуває гаму кольорів.
Великий вплив на формування художнього світогляду моєї співрозмовниці мала й народна художниця, львів“янка Стефанія Кульчицька, з якою та зустрілася в лікарні. Вона навчила як правильно передавати на полотні українську символіку, детально ознайомила із технікою вишивання національного одягу.
У творчому доробку Тетяни Золотоверхової – різноманітні серветки та рушники, чоловічі сорочки, жіночі блузки, запаски… Проте серед усіх робіт найдорожчі серцю майстрині сорочки: три з них вишила для внучки, та рушник «Барви життя».
Колись не було стільки візерунків для вишивок як зараз: нині кожен може вибрати те, що йому до душі. Раніше вишивальниці придумували щось своє.
– Я інвалід другої групи, проте рідні не вважають мене хворою, – каже пані Тетяна. – Часом мені так важко, здається, що нема й сили підвестися. Але візьму себе в руки, витягну полотно та нитки і починаю вишивати. Де і сили беруться. А іноді у такі хвилини згадую нашу голову асоціації інвалідів Оксану Кононову, яка прикута до інвалідного візка, а зуміла здобути освіту, має сім’ю, дитину. Крім того, вона допомагає іншим повірити у себе: при центрі реабілітації інвалідів працюють гуртки бісероплетіння, шиття і комп“ютерної вишивки, виготовлення декоративних свічок. І дітиінваліди відчувають себе потрібними, їхні вироби купують. І їм задоволення, і людям радість.
Потіхою вишивальниці є онука Тетянка, яку назвали на її честь. Вона у всьому схожа на бабусю: така ж вродлива, енергійна, життєрадісна і талановита. Тетяна Володимирівна змалку навчила її вишивати.
Пані Тетяна любить одягати на свята сокальську вишиванку, яку їй подарувала на 50річний ювілей племінниця Надія. Вона їй дуже личить. Сокальська вишивка, на її думку, своєрідна, тож не може залишити нікого байдужим. За легендою, коли татари напали на наш край i винищили його, то тi, що вижили, дали клятву до двадцятого колiна носити одяг, вишитий чорним кольором. Вишивка у сокальчан геометрична, дрiбного малюнку, чорного або червоного кольорiв, або й обох разом, iнколи з додаванням жовтого. Візерунком вишивали переважно рукави, манжети i комiри, якi було видно зпiд верхнього одягу. Така сорочка виглядала елегантною та вишуканою, однак вишивальниці треба було добре над нею посидіти, аби та вийшла красивою.
Тетяна Золотоверхова поділилася і своїми творчими планами. Насамперед, хоче вишити для себе ще дві сорочки: сокальську (чорними нитками) та волинську (чорновишневими). Вона вважає, що кожна жінка є берегинею роду і традицій, тож має дбати аби її рідні мали обереги – вишиті сорочки та рушники. Недарма колись говорили, що хата без рушників, що родина без дітей. І хоч вишивати – це справа нелегка, бо потребує чималого терпіння та витримки, та вартує того, бо невдовзі на полотні «оживає» справжнє диво. Взявши у руки полотно, вона каже, що від цієї роботи отримує насолоду, бо ще з дитинства закохана у вишивку. Любо глянути як на ньому, завдяки майстерним рухам голкою пані Тетяни, чорні й червоні нитки вправно переплітаються в різноманітних візерунках. А скільки потрачено часу, сил, старання, позитивної енергії, душі – знає лишень майстриня, яка дарує оточуючим вишитий з любов“ю виріб.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.