Життєві історії

Про мужність юних українців в стрілецькій дивізії “Галичина”

Неділя 18 липня 1943 року.

На залізничній станції Сокаль велелюдно. Проводжають першу групу добровольців на військовий вишкіл до стрілецької дивізії «Галичина». Суворі обличчя батьків, гордих за своїх синів, скупі сльози матерів, сумні погляди дівчат, що стискають в руках вишиті на згадку хустинки. Вагони прикрашені квітами, а на синьожовтому полотнищі – гасло «Здобудемо Волю, або віддамо життя за неї!»

У моєму рідному Сокалі до дивізії зголосились поголовно всі українці призивного віку. І не дивно, бо більшість з нас були вихованцями «Просвіти», «Сокола», молодіжних осередків ОУН.

Переважно це були студенти гімназії, свідома селянська молодь. Відбір був суворий. З двадцяти моїх однокласників відібрали тільки п'ять.

Ось і прощальний гудок паротяга. Немов за командою, злинула в небо пісня «Подай, дівчино, руку на прощання, може, в останній вже раз…» Для багатьох з нас це справді було в останній раз.

Військове містечко Нойгамер в Баварії. Суворі військові будні, муштра, напружені стосунки з німецькими офіцерами. Присягали на боротьбу з комуністичною тиранією, яка принесла стільки горя українському народові. Присягу приймав капелан дивізії о. др Василь Лаба. Частину з нашої першої групи згодом відіслали на старшинський вишкіл за родами військ. Мені випала школа легкої артилерії в Мюнхені, після якої ми повернулись в Гайделяґер, вже для вишколу рядового складу.

У ті дні взірцем духовного і патріотичного гарту були для нас старшини Української Галицької Армії, які з власного досвіду знали, що без добре вишколеного війська, без своїх кваліфікованих офіцерів здобути українську незалежну державу неможливо. Там, на чужині, ми жадібно вчитувалися в газетні новини з батьківщини, вслухались у розповіді рідних та знайомих з краю, радо вітали художні колективи з України. Запам’ятались подарунки на Різдво 1944 року від Жіночої комісії при дивізії. Щиро раділи з повідомлення про створення Головної Визвольної Ради України, яку очолили Кирило Осьмак і Роман Шухевич.

Тривожні вістки надходили з фронту. Сподівання на хвалену німецьку зброю не справджувались. Війська Гітлера відступали на усіх фронтах. Радянські війська увійшли в Західню Україну. 28 червня 1944 року німецьке командування перекинуло ще до кінця невишколену і недоукомплектовану дивізію «Галичина» на східний фронт. На той час підступи до Львова прикривав 13-ий німецький корпус, до складу якого і входила наша дивізія.

Бойове хрещення прийняли на станції Ожидів, коли при розвантажуванні ешелону налетіла ворожа авіація. Зенітники вели вогонь з залізничних платформ. Перші бойові успіхи, перші втрати… В тому бою впав стрілець Караван зі Сокаля. Ховали за стрілецьким звичаєм. «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали…»

Наші стрільці отримали наказ рити тридцятикілометрові шанці як другу лінію фронтової оборони, яка проте швидко стала першою. На третій день німці панічно залишили передову, грабуючи по дорозі місцеве населення. Були навіть спроби відібрати тяглову кінську силу у дивізійних артилеристів.

Про прибуття дивізії на фронт стало відомо червоному командуванню. Спочатку була пропагандистська атака. З неба на позиції дивізії скинули листівки з закликом до українського народу: «Настав час визволення України… закликаємо до боротьби усіх…» Гріш ціна була цим закликам з уст катів України, організаторів великого Голодомору і терору 1930их років.

За три дні вони почали діяти вже звичними методами: «заговорили» гармати, танки, почали падати бомби… Перший удар дивізія відбила. Більшовицьке командування підтягнуло додаткові сили, які загалом у десять разів перевищували сили нашого корпусу. А німецьке командування залишило нас без будь-якого прикриття з повітря. Командуючий дивізією генерал Фріц Фрайтаґ разом зі своїм штабом ганебно втік з поля битви. Дивізія, яка мужньо оборонялась, потрапила в оточення.

І тоді, під палаючим сонцем липня, ми побачили пекло війни… Досі перед очима моторошна картина, коли радянські танкісти душили гусеницями своїх танків колону поранених під прапором Червоного Хреста, що рухалась на мобілізованих в місцевого населення возах. Розчавлені тіла людей і коней перемішались у кривавому місиві. У декого не витримували нерви.

Командир важкої артилерії Петро Полтавець, колишній сержант Червоної Армії, студент Київського університету, взявши в руки «фауст-патрон», в повний зріст вийшов навпроти ворожого танка. Від вибуху танк загорівся. Ми знайшли Петра згодом на броні підбитого панцерника. По його обличчю котились сльози. Обстежуючи розбитий Т34, він виявив усередині обгоріле тіло своєї однокурсниці з університету… Страшні закони війни.

А тим часом поле битви переповнювалось криками, стогоном і прокльонами поранених і конаючих. Тяжко поранені, щоб не потрапити в руки ворога, часто закінчували життя самогубством. Врешті, у червоноармійців був наказ дивізійників у полон не брати.

…Сплять вічним сном у сирій землі під Бродами тисячі синів України. У чужинецьких мундирах, але з українським серцем. Доля ж їх побратимів, яким пощастило вирватись з того пекельного кола, склалась у кожного своя. Кому – боївки УПА. Кому – холодні сибірські бараки. Кому – нові бої в Югославії і Австрії, присяга на вірність Україні в лавах Української Національної Армії генерала Павла Шандрука, роки таборів в Італії, еміграція в Англію і США.

Пригадую, в коротких перервах поміж боями у Бродівському котлі часто молився. Щиро, як ніколи. Просив у Всевишнього провадити мене з цього пекла і обіцяв стати священиком. Не судилось виповнити обіцянку. Не склалось.

Прости нас, Господи! І тих хто поліг в боях, і тих, хто і дійшов у засвіти вже по війні, і тих небагатьох з нас, хто ще живий. Ми лиш слуги Твої, що з синівської любови до рідного краю в лиху годину стали до зброї з твердим наміром здобути Волю, або віддати життя за неї.
Мирослав БАБСЬКИЙ, член Ради ветеранів війни та праці, м. Сокаль.

На знімку: Львів. 25 липня 1943 р. Сини Сокальщини від’їжджають на вишкіл (у другому ряді – другий справа Мирослав Бабський).

Голос Сокальщини на GoogleNews