Був погожий теплий, як для осені, день. Клени обабіч тротуарів дивували своєю красою. Розмаїття відтінків від світложовтого до багряного привертало увагу перехожих. Люди йшли, як завжди, поспішаючи, та час від часу піднімали свої погляди до цієї краси, яка ніби заворожувала.
Листя раз у раз легенько, мов пір’їнки, спадало додолу. Воно проживало свої останні хвилини.
Хто знає, про що воно думало: про радість життя чи про страх смерті. Може, воно згадувало теплі сонячні обійми чи вранішній спів пташок, теплий літній дощ чи росу на світанні, шум автомобільних двигунів чи скрегіт бензопили.
Листя поволі опадало додолу, тихо перешіптуючись між собою. Воно розказувало нерозказане, воно договорювало недоговорене. Люди йшли і йшли, милуючись тим листопадом, лиш один чоловік стояв, спершись об дерево, і дивився невідомо куди. На нього ніхто не звертав уваги, та й він, здавалося, нікого не помічав.
Постоявши певний час без руху, він, на диво перехожих, почав збирати оті кленові листки. Було досить несподівано бачити дорослу людину, котра це робить.
Чоловік піднімав кожен листок із такою обережністю, ніби брав до рук кришталь. Він робив це з ніжністю, немов торкався до якогось найціннішого скарбу. Високий, худорлявий, світловолосий чоловік років п’ятдесяти все збирав свої листочки, а перехожі йшли повз нього, переглядаючись і перешіптуючись. Листочки вже не поміщалися в руці, й він почав акуратно складати їх у букет. Його зовнішність була доволі приємною, лише погляд синіх, мов небо, очей, сумний-сумний. Печаль, несамовита печаль затьмарювала обличчя.
Повз чоловіка пройшла молода жінка з маленькою дівчинкою. Дві ямочки заграли на його щоках, коли він сумно та ніжно усміхнувся до малої. "Тримай, лялечко, і пам’ятай, що вони живі й уміють розмовляти, лише треба навчитися їх слухати", промовив він, простягаючи букет.
Здивована мати пришвидшила кроки і потягнула за собою свою доньку. Листочки знову впали додолу. Востаннє…
Чоловік іще якусь мить постояв і… Звук сигналу машини, скрегіт коліс… Бездиханне тіло лежало на дорозі. Хтось закричав, хтось пришвидшив ходу, хтось підбіг поміряти пульс, хтось уже викликав "швидку" та міліцію.
Раптом утворилася юрба. Майже всі перехожі, хто був неподалік місця події, бачили, що чоловік сам кинувся під колеса, і тому щиро співчували власникові авто. А той сидів у своєму “БМВ” блідий, мов стіна. Він бачив, як розвів руками чоловік, який міряв пульс. Тремтячою рукою, на безіменному пальці блищала обручка, він витягнув із портмоне фотографію. Весь час до приїзду міліції дивився на неї, а звідси до нього усміхалися троє найдорожчих у світі людей: мама, дружина і донечка.
Перед очима кадр за кадром пробігло прожите життя.
… Йому чотири роки. Він задмухує свічки на святковому торті. Поряд тато і мама.
… Йому сім років. Він іде в перший клас. Тато з мамою тримають за руки.
… Йому десять. Він задмухує свічки на святковому торті. Поряд мама… Тато знайшов іншу.
… Йому сімнадцять. Він вступає до університету. Поряд мама.
… Йому двадцять. Він прийшов просити батька на весілля. Батько не прийшов.
… Йому двадцять один. Він сам стає батьком.
… Йому двадцять сім. Вони з дружиною очікують другу дитину. Лікарі кажуть, що буде хлопчик. Назве його Михайликом. Так мама колись кликала батька…
Звук сирени… Треба вийти з машини…
Міліціянти, оглядаючи тіло загиблого, в передній кишені піджака знайшли клаптик паперу. На ньому було написано чотири слова: "Я не хочу жити". Це все пояснювало.
Зміст записки швидко поширився поміж людьми. Всі якось полегшено зітхнули. Показали записку і власникові авто.
Коли той прочитав її, сумно-сумно усміхнувся, і дві пекучі сльози на мить затримались у ямочках на щоках, а сині-сині, мов небо восени очі, приречено дивилися на того, хто подарував життя і відібрав спокій. Назавжди…
Марія МИХАЛЬЧУК.
с. Савчин.