27 березня цього року виповнилося б 100 років від дня народження Героя українського народу Олекси Гірника.
В ніч на 21 січня 1978 року, в день Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Був мороз – 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав – тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Т. Шевченка. Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички – все тіло палахнуло факелом. Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Вранці тіло знайшли. Повідомили міліцію.
В галузевому архіві СБУ зберігся листповідомлення в Центральний Комітет комуністичної партії України: «Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музеюзаповідника Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчику місцевим мешканцем Н. І. Мещеряковим, 1933 року народження, безпартійним, слюсарем комбінату комунальних підприємств міста, знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю. Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин. Поруч знаходилися: з синтетичного матеріалу ємністю 2,5 літри з незначною кількістю речовини з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапкавушанка». Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани ІваноФранківської області, який перед смертю зазначив в своїх листівках:
«Протест проти російської окупації на Україні!
Протест проти русифікації українського народу!
Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава».
Олекса довго і важко йшов до цього кроку – акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що «оборону тримають тільки ті, хто залишився живим». Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому «кожний жовнір» мав велику ціну. Але він також бачив, що велика кількість, залишившись в живих, припинила оборону. Тому було багато причин. В першу чергу – страх. Століттями українців залякували і примушували бути не українцями, а іншими – псевдо «руськімі». За незгоду бути псевдо«руськімі» суворо карали і страчували. Коли настали радянські часи – цей тиск набув рис оскаженіння. Тому постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений. Залишалися діти тих, хто чудом врятувався, діти зрадників і тих, хто погодився бути такими, як зайди – не українцями. Всі вони добре розуміли, що вижити, не жити – ні, – вижити можуть тільки за умови пильної конспірації, за умови не відрізнятися від «маси». Та Олекса бачив, що навіть в цієї «маси» – заляканої і обплутаної брехнею, все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом. Треба було якось збудити ці настрої, розворушити людей, дати поштовх в розумінні, що не все втрачено, що рано Сатані святкувати перемогу, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям. Іншого засобу, ніж як стати «Смолоскипом» для свого народу, Олекса не бачив. 6го січня 1978 року в останньому прощальному листі до своєї дружини він написав: «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».
Незважаючи на те, що радянська влада зробила все, що змогла для того, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббрехати його героїчний вчинок – розповсюджували чутки, що спалився якийсь п’яничка, чи психічнохворий. Незважаючи на залякування свідків, правда про Олексу і його чин живуть і діють.
В Донецьку, в головному офісі всеукраїнської громадської організації інвалідів «ЧорнобильДопомога» 5го листопада 2008 року, через 30 років після загибелі О. Гірника і в день сорокаріччя самоспалення Василя Макуха було урочисто відкрито громадський музей «Смолоскип». Як казали в своїх відгуках люди, що прийшли на відкриття, і як було зазначено у вітальних телеграмах – це перший і єдиний музей в світі такого роду. З експозицій музею ми дізнаємося, що спалили себе заради свого народу троє українців. В часи царату, в Петропавлівській в’язниці на знак протесту, облила себе нафтою і згоріла Марія Вітрова. Цей вчинок спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі і Москві. Враховуючи, що Марія була «народовольницею», радянська влада використовувала цей вчинок на свою користь і навіть була названа вулиця в Києві на честь Марії. В 1968 році (про це знав Олекса Гірник) на знак протесту проти вводу військ в Чехословаччину і проти москалізації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього взагалі будь які свідчення або згадки були знищені. Подвиг Василя повторив чех Ян Палах. Була спроба самоспалення Миколи Береславського. Оскільки він намагався це зробити публічно, то цій спробі завадили, але не забули за неї покарати та ув’язнити. Є факт самоспалення вояка УПА, який провів 20 років в криївці на Тернопільщині. Коли його оточили кагебісти, – не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я – Юрій Михайловський.
Навряд чи ми б колись дізналися про цих та інших великих достойників нашого народу, якби не подвиг Олекси Гірника. Тіло загиблого оглядав Михайло Іщенко – канівський лікар, який потім все життя присвятив вивченню життєвого шляху Героя і який зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Завдяки цьому правда про Героя стала нашим набуттям, як то й належить бути. Це стало поштовхом для дослідницької роботи Всеукраїнської громадської організації інвалідів «ЧорнобильДопомога» і створення музею. Музей працює, дослідницька робота триває. Вчинок Олекси Гірника і його попередників примушують людей задуматися над долею нашого народу, над своєю долею. Виникають запитання: що ж це за таке оточення у нас, і які ж ці «братерські» обійми, що звільнитися від них люди вимушені самоспаленням? Чому будівлю музею неодноразово підпалювали в нібито вже незалежній державі Україна? Чому, якщо людина народилася українцем, її треба знищувати, в тому числі й вогнем? Чому можна безпечно говорити українською скрізь і всюди, в будьяких країнах, лише в Україні небезпечно? Чому Донецький Владика Сергій говорить про свій намір вчинити акт самоспалення на знак протесту проти знищення української церкви, бо в нього вже не залишилося інших засобів її боронити? Питань багато.
Відповідь, мабуть, загальна, одна – Олекса Гірник віддав найдорожче – життя заради свого народу, недарма. Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну тривалу зброю опору і освітив шлях українському народу до своєї волі і долі, до своєї хати, де за словами Т. Шевченка, «своя правда». 31 березня в читальній залі музею відбулась науковопрактична конференція з нагоди ювілею Олекси Гірника «Прометей України». Слава Герою!
Віктор ТУПІЛКО, фундатор музею «Смолоскип».