Життєві історії

Її щастя та багатство – діти та внуки

У листопаді минулого року Президент України присвоїв почесне звання «Мати-героїня» багатьом матерям Сокальщини. Серед них й 79річній Пелагії Тимофіївні Сойко з села Лучиці, яка народила та сама виростила п’ятеро дітей.

Пелагія Тимофіївна народилася у 1932 році в багатодітній сім“ї. На її долю випали нелегкі часи, зокрема воєнні та післявоєнні роки. Відтак з восьми дітей її багатодітної родини вижило лише троє. Ще й мама померла молодою. Їх виховував батько. Коли неньки не стало, вся хатня робота лягла на тендітні плечі юнки. Дівчиною Пелагія була бойовою та сильною, мабуть, через те, що рано стала дорослою. Тож коли набирали на курси трактористів, не вагаючись, пішла вчитися. У ті часи трактористи на селі були в пошані та й заробляли добре. Успішно закінчила навчання. Працювала в Тартакові на льономолотарці, згодом у Свитазеві – на трієрі. А коли звільнилося місце тракториста у рідному селі, перейшла туди. Чоловіки насміхалися над нею, мовляв, не «бабське» це діло на тракторі їздити, краще пильнувала б піч та миски. Та горда дівчина мовчки ковтала образи, бо вірила, що зможе працювати не гірше, ніж чоловіки. А ті, немов навмисне, залишали найважчі поля із схилами та горбами для неї. Але і це не зупиняло дівчину. Допоки не сталася одна пригода: у тракторі під час роботи у полі потік радіатор і її напарник пішов на бригаду ремонтувати його. Юнка залишилася оберігати «залізного» коня. Несподівано звідкись з’явилися троє чоловіків у чорних панчохах і збили дівчину на винне яблуко. І досі Пелагія Тимофіївна не знає чи це був просто збіг обставин, чи так вирішили відомстити їй односельчани за емансипацію. Якби не дільничний, який якраз нагодився сюди, хтозна чи залишилася б вона живою.

Півроку відлежала трактористка у лікарні у Львові, а коли видужала, пішла працювати на ферму, спершу свинаркою, потім – дояркою.

Особисте життя у дівчини не склалось, бо замолоду не вміла прощати та не захотіла приборкати свою гординю. Але дізнавшись, що вагітна, вирішила народжувати, щоб мати для кого жити. Так у 1958 році народився первісток Володимир. Складно було поєднувати роботу та обов’язки мами, але мусила, бо поруч не було ні надійного чоловічого плеча, ні неньки. Через два роки народилася донечка Люба, через три – Марія, згодом – Андрій та Олег.

– Після народження дітей я стала поіншому дивитися на світ, розуміючи, що відповідальна за них не тільки перед собою, людьми, але й перед Богом, – каже старенька жінка. – Повільно звела хату, щоб діти мали свій дах над головою, бо у старій дерев“яній він впав на землю й не було що ремонтувати.

Сім“я жила в одній половині хліва, у другій – стояла худоба. Промучилися так цілий рік. Добре, що колгосп допоміг придбати цеглу і навесні стали будувати хату. А восени вже справляли новосілля у новій оселі. Радості у жінки в ту мить не було меж, бо мала свій куточок.

Нині у ній Пелагія Тимофіївна доживає віку при внукові Володимиру, синові Марії, та його дружині Оксані. Жінка тішиться, що внук – майстер на всі руки. Недавно відремонтував стареньку хату, навів порядок на обійсті.

– Що допомагало та допомагає Вам долати усі труднощі? Адже велика родина – великі клопоти, – спитала п. Пелагію, яка, незважаючи на свій поважний вік, є у доброму гуморі та здоров“ї. Ніхто б і не сказав, що їй випала нелегка доля виростити і виховати п“ятеро дітей.

– Насамперед, це віра у Бога, адже всі ми – діти Господні, – каже вона. – А ще – велике бажання виростити їх добрими людьми, дати їм освіту. Ніхто з моїх хлопців не курив, не пив. Виховувала їх строго.

Пелагія працювала у місцевому колгоспі на різних, фізично найважчих, роботах. І матеріально, і морально було дуже тяжко. Адже ні колгосп, ні сільрада не допомагали бодай теплим словом. «Всі лише насміхалися з мене, – пригадує Пелагія. – Раніше треба було думати, коли хотіла привести на світ дітей».

А жінка була працьовита, сама як могла давала собі раду. Навіть вагітною ходила на роботу до останнього.

– Марічку я народила на городі, – продовжує багатодітна мати. – Хто у наші часи знав про декретні відпустки чи так шанувався як зараз. І держава не платила грошей за народження дітей. Але жінки народжували більше.

В ті часи взимку дитсадок не працював, то дітки сиділи вдома. Щоб вони десь, боронь Боже, не залізли, брала з собою на роботу. А коли були маленькими – підпирала їх подушками, а сама йшла на ферму, ділиться спогадами жінка.

Дуже важко було багатодітній матері, коли всі сини й доньки стали школярами. Зубожіння було таке, що голова сільради пропонував частину дітей віддати в інтернат. Але вона відмовилася від порад доброзичливця.

– Лише найстарший Володя, коли завалилася хата, три місяці був в інтернаті, допоки не звели коробку, – каже Пелагія Тимофіївна.

Жінка билася, як риба об лід, але діти завжди були доглянуті, ходили до школи чисті та нагодовані. Дехто з односельчан навіть й подоброму заздрив, як це їй вдається: сама виховує п’ятьох дітей, і скрізь дає лад. Ще й на дошці пошани серед кращих працівників красується. Тоді й отримала звання матері-героїні та медаль за сумлінну працю. І ніхто не знав, скільки сліз виплакала вона, скільки ночей недоспала аби у неї було не гірше як у людей: у оселі чисто та тепло, одяг випраний та випрасуваний, бур’ян на городі виполотий… Іноді такий жаль краяв серце і опускалися руки. Але підходили діти, пригорталися до неньки і хтозна звідки бралися сили… Діти підростали й допомагали у всьому.

Наймолодші хлопці пасли з мамою колгоспну худобу, а стадо тоді налічувало 300400 голів. Жінка не цуралася жодної роботи, бо їй треба було нагодувати дітей. Коли Маруся вчилася на поваракондитера у Дрогобичі, ходила рубати дрова до людей та білити хати перед Великоднем, щоб мати якусь копійку аби дати їй на дорогу та їжу. Односельчани не раз зверталися до неї, щоб побілила хату або допомогла на городі, бо знали, що Пелагії потрібні гроші, щоб вчити дітей. А та не відмовлялася від такої нагоди заробити копійку. Після виходу на пенсію ще декілька років працювала, щоб поставити на ноги дітей.

Загалом у неї понад тридцять років трудового стажу, трудилася в колгоспі весь вік, а має мізерну пенсію. Пелагія Тимофіївна тішиться, що хоч на старість згадала держава про неї й призначила їй найвищу нагороду за материнство та дала матеріальну допомогу.

– Не думала, що доживу до таких літ, – зі сльозами каже сімдесятидев’ятилітня жінка. – Двох молодших синів поховала: поїхали хлопці в Москву на роботу і не повернулися. Більшого горя як ховати своїх дітей для матері немає…

Така нелегка доля судилася цій жінці. Але вона все перебула і перетерпіла…

Злетіли роки. Діти виросли, і наче ті пташенятка, вилетіли з родинного гнізда. Приїжджають до старенької матері лише на свята. Мати ніколи не дорікає, що бачиться з ними не так часто як би хотілося, бо розуміє, що у кожного з них своя родина, свої клопоти та проблеми. У неї ж болить серце за кожного… Її голубі очі зігрівають усіх добротою. Вона щаслива, бо пізнала материнське щастя. І каже, що її багатство – це діти, які подарували їй 9 онуків та 3 правнуків, а ті вдячні неньці за її материнський подвиг.

Любов ПУЗИЧ.

На знімку: Пелагія Тимофіївна СОЙКО з правнуком.

Голос Сокальщини на GoogleNews