В школі Мирослава була тихою і непримітною. У випускному класі, коли її однокласниці захоплено розповідали про побачення та поцілунки, з неї не могли й слова витягнути. Та й то правда, навіть коли хлопці й проводжали її після шкільного вечора, більше мовчала, дивилась в землю і швидко йшла додому.
Те саме продовжувалось і в технікумі: після занять бігла в гуртожиток і бралася до підручників. В компаніях ніяковіла, відсиджувалась в куточку. Дивись, дівкою залишишся, лякали її однокурсниці. Мирослава вже й сама стривожилась: розпитувала дівчат, як треба себе поводити з хлопцями, шукала відповідну літературу. Та всеодно недалеко просунулась у відносинах з кавалерами. А їх не бракувало. Невеличка, худенька, обличчям була схожа на циганку: великі темнокарі очі, повні вишневі вуста, смаглява шкіра та ще й чорне, як вороняче крило, густе волосся. Хлопці задивлялись на неї, запрошували в кіно, на танці. З деякими зустрічалась, але далі справа не йшла.
Після закінчення технікуму повернулась додому, пішла працювати на невеличке підприємство. А роки йшли. Вже й молодші сестри повиходили заміж, а Мирослава все дівувала. Якось вирішила: пора кардинально міняти характер. Знову читала літературу, придивлялась до поведінки дівчат. Тепер сама могла підійти до хлопця і запросити на танець, поговорити з ним. Її активність помітили на роботі, обрали головою профспілкового комітету. Мирослава старалась: «вибивала» працівникам путівки в санаторії, забезпечувала їх дітей подарунками на Різдво і навіть вмовила директора організувати поїздку в Карпати. Під час поїздки була весела, всю дорогу щебетала, першою заводила пісні.
Вміла зробити сюрприз іменинникам, залагодити конфлікт з начальством. Словом, її було не впізнати.
На танці уже не ходила – вік був не той. Приглядалась до знайомих, сусідів та де там – її ровесники вже мали сім’ї, дітей. Якось пішла на день народження до Софії. Поруч з нею за столом сидів вродливий юнак. Накладала йому страви в тарілку, щось запитувала та крім «дякую», за весь вечір так нічого і не почула. Коли допомагала іменинниці винести посуд, та їй шепнула, що незнайомець називається Андрієм, молодший за них на сім років, неодружений. А потім попросила юнака провести Мирославу додому. Нічним містом йшли мовчки. Мирослава намагалась розговорити його та все було марно. Біля її під’їзду юнак мовчки розвернувся і пішов.
«Закомплексований, як і я колись», – подумала Мирослава. Через тиждень зустріла подругу. «Знаєш, Андрій тобою зацікавився, розпитував, де працюєш, чи заміжня, так що не лови гав», – сказала Софія. Ще через кілька днів, виходячи з прохідної, побачила Андрія біля воріт. Провів її додому. Після цього стали зустрічатися. Поволі Андрій розговорився, став їй телефонувати на роботу і додому. Мирослава довго не думала: тридцятка на носі, пора подумати про сім’ю. Та пройшов рік перш ніж Андрій наважився їй освідчитися. Батьки його вибір не схвалювали, казали, що міг кращу пару собі знайти. Та все ж побралися. Відтоді Мирослава втратила спокій: чоловік її дико ревнував. Спочатку не надавала цьому значення, а потім… По десять разів на день Андрій телефонував їй на роботу, випитував чим займається і чи нема біля неї когось з чоловіків. Потім став ще й приходити і перевіряти. Якщо, не дай Боже, бачив поруч когось з чоловіків – вчиняв таку сварку, що й директор не міг її «загасити». Тому попередив Мирославу, щоб не бачив більше її чоловіка на підприємстві. Не мала вона права і затриматись на роботі, прийти додому на півгодини пізніше – Андрій «сповідав» різними словами, а якось і руку підняв.
Отоді і ввірвався їй терпець, сказала: годі! І, дивлячись чоловікові просто в очі, поставила ультиматум: якщо не змінить своєї поведінки, подає на розлучення. Андрій присмирів. Наступного дня зустрічав її з шампанським і букетом квітів.
…Пройшло десять років. В чуприні Андрія вже з’явилася сивина. Мирослава все така ж тоненька, енергійна, не показує на свої роки. Виховують двійко дітей – доньку і сина. Андрієві батьки не нахваляться невісткою, мовляв, і господиня добра, і дружина та мати чудова, і їх не забуває.
Лише одна Мирослава знає, скільки сил, ласки, наполегливості, терпіння доклала, щоб мати таку хорошу сім’ю.
Валентина БЛУДОВА.