Анжеліка виросла в бідній селянській родині. Її батько прибився в невелике волинське село разом із своїми земляками-заробітчанами з Вірменії, які прокладали асфальт. Більшість їх переженилися на місцевих дівчатах та так і залишилися на гостинній українській землі. Скоро асфальт вкрив всю округу та ще й криза підіспіла і чоловіки залишились без роботи. Щоб якось проіснувати, Армен спочатку підробляв на асфальтному заводі, потім ловив і продавав рибу, сторожував… Зіна, поки була агрофірма, обробляла цукровий буряк, прибирала в клубі.
Стара хата, в якій жили, давно потребувала ремонту, та де взяти гроші?
В чотирнадцять років Анжеліка мала вигляд дорослої жінки. Пишний бюст, стрункі ноги, чорне, як воронове крило, густе волосся, такі ж чорні очі, виразно окреслені вуста приваблювали чоловіків. Усією душею дівчина прагнула вирватися з осоружного села в місто. Тож після дев’ятого класу закінчила курси перукарів і перебралася туди. Жила на картоплі з олією, яку батьки час від часу передавали автобусом. Всі гроші, що заробляла, віддавала за квартиру, яку винаймала. Дівчина швидко звикла до міського життя, часто просиджувала в барах за горнятком кави чи бокалом пива і з сигаретою в руках, пострілюючи навкруг своїми циганськими очима. Іноді знаходила кавалера. Та коли до неї став залицятися Валерій, вирішила: час виходити заміж. Коли подавали заяву в РАЦС, з’ясувалося, що її наречений вже мав сім’ю, сина. Вирішила не надавати цьому значення. Батьки Анжеліки якось стягнулися на весілля: накрили шатро на подвір’ї, скликали гостей. Валерині ж приїхали лише з подарунком – великим килимом. Посиділи недовго і поїхали додому. Молодята стали жити у квартирі Валеріїних батьків. Анжеліка народила доньку. Скоро вона вже не могла зносити повчань та нарікань свекрухи: і те їй не так, і це. Казала, що перша невістка була і вродливіша, і господиня краща. Валерій, який незабаром втратив роботу на заводі, в усьому підтримував матір. Згодом став пити і …повернувся до першої дружини та сина. Забравши півторарічну доньку, Анжеліка знову повернулася в село та жити там було понад її силу.
Тож залишила доньку в батьків і повернулася в місто. Підселилась до знайомих дівчат, пішла на роботу. І стала активно шукати нового чоловіка. Міняла їх, як рукавички, та чомусь ніхто не пропонував їй руку і серце. Аж поки в одному з барів не зустрілась з Михайлом: хлопець дивився на неї закоханими очима, не наважуючись заговорити. Через кілька днів Анжеліка вже приручила його. Швиденько розлучилась з Валерієм (після чого його батьки приїхали і забрали килим) і подала нову заяву на одруження. Відзначили його скромно, в колі найближчих друзів. Анжеліка народила другу доньку. Жили з матір’ю Михайла. Анжеліка привезла старшу доньку. Сестри не мирились, Михайло завжди захищав свою доньку. Свекруха також виділяла молодшу: їй – кращий одяг, їжу, цукерки… Коли Настя пішла в перший клас, Анжеліка відвезла її до матері, мовляв, в доньки слабкі бронхи, в селі їй буде краще. Сімейне життя знову не складалось: ледачкуватий Михайло ніде довго не затримувався на роботі, свекруха «пиляла» її, що не пильнує чоловіка. До того ж Анжеліка набрала кредитів в банках. Купила телевізор, пральку, решта – проїли. Відсотки росли, а повертати борги не було чим, її заробітку не вистачало на продукти. Зіна вже не давала ради возити їм картоплю, сало, овочі, молоко. Щодня в хаті було пекло – сварилася з Михайлом, потім з свекрухою, а злість зганяла на доньці. Михайло все частіше став зникати з дому, а потім й ночувати у коханки. А з банків телефонували, погрожували описати майно.
Анжеліка і меншеньку відвезла до матері в село. Декілька місяців прожила з ними, а потім, позичивши гроші, поїхала на заробітки в Польщу. З півроку від неї не було звістки. Зіна вже й не знала, що думати, ростила внучок як могла. Старша була схожа на матір: смаглява, темноока, смілива, до школи ходила неохоче та ще й часто хворіла. Менша пішла в батька – білолиця, худенька, світловолоса. Часто ночами плакала за мамою. Ні один з батьків доньок не провідував. Якось Анжеліка зателефонувала, мовляв, нарешті влаштувалась на постійну роботу, буде присилати гроші. Й справді, стали надходити перекази, невеликі, але все ж. Зіна гасила кредити, а в хаті й далі панували злидні. Анжеліка ж жалілася матері, що не має особистого життя, сидить біля хворої дні і ночі, світу Божого не бачить. Про доньок не дуже й розпитувала, мовляв, телефонні розмови дорогі. Зате просила матір передати сигарети, горілку. «Коли приїдеш дітей провідати?», – запитувала Зіна. І чула: «Не знаю».
…Якось зустріла Зіну, худу, зчорнілу, беззубу, везла старшу внучку до лікаря. Сумно подивилась на мене і сказала: «Мабуть, спокутую свої гріхи. Кого виростила – не знаю. Та діточок шкода. Доведеться і мені на заробітки їхати. Нехай Армен доглядає.. Як вони без мене будуть – один Господь знає…».
Валентина БЛУДОВА.