Так співається у пісні. Бо й справді нас багацько! Багацько славних родів – гетьманських, священичих, шляхетних, ремісничих, хліборобських, козацьких, просто українських родів з коренями, які проросли не через одне століття. Та чи ми знаємо їх? Ще бабусю і дідуся, і пра. А далі? Далі відходять у вічність наші батьки, і ми втрачаємо ту кровну ниточку, яка єднала нас з нашим родом. А чи признаємось, зустрічаємося?
Рідко, вже й не на весіллях, хрестинах чи просто недільних родинних застіллях, що символізують згоду в родині, повагу і любов. Добре, коли на похороні когось зі старійшин сім`ї зберемось, побачимось, познайомимо наших дітей. І так поволі втрачаємо ті кровні зв`язки, той грунт, на якому стоїмо, ті джерела, з яких черпаємо силу української гідності. Нині на зраненому, поруйнованому полі нашої нації то там, то тут з тенет забуття виринають біографії українських родів. Повертаємо гордість кожного з нас щодо нашого походження. Вже не раз на шпальтах «Голосу з-над Бугу» ми розповідали про родини Сокальщини, котрі зуміли зустрітися, ба, більше того, видати книжки зі схемами генеалогічних дерев. Кожен рід унікальний посвоєму, у кожного своя доля, сумна і щаслива, хтось багатий науковцями, хтось сміливцями, котрі життя віддали на вівтар свободи, хтось хліборобами, які з покоління у покоління працювали і плекали рідну землю… Цікаві лініїмережива кожного роду, не про один читала у книжках, виданих родиною. А нещодавно мені потрапив у руки досить об`ємний томик про рід Максимців з Перв`ятич, що бере свій початок від Івана і Єви Максимців, котрі народилися 1838 року, і нині спочивають на місцевому цвинтарі у родинному селі. Але книжка про рід українських господарів, хліборобів написана англійською мовою і видана у Канаді, де нині мешкає понад 600 нащадків цього роду.
Збиратися на спільну зустріч родинами канадські Максимці розпочали у червні 1982 року, тоді їх зійшлося 225 осіб. А влітку цього року 31 представник роду Максимців з Канади приїхав на рідну батьківську землю, дехто якої раніше ніколи не бачив, хіба чув з розповідей своїх дідів і бабусь: Якова і Анни та Петра і Насті, а потім з уст наступних поколінь.
РОДИНА, РОДИНА… З ГЛИБОКИМ КОРІННЯМ
Отже, про коріння. З давніх часів Максимці у Перв`ятичах були господарями, трудилися на землі. І, вочевидь, працювали плідно, бо мали «морги» поля і певний достаток. Бог дав подружжю Івана та Єви Максимців шестеро синів і одну дочку: Панька, Якова, Петра, Павла (помер немовлям), Федора, Максима, Ксенію. Панько, як найстарший, залишився з родиною вдома, господарював на землі. Ще й донині стоїть їх родинна хата у Перв`ятичах. Але для інших дітей не було змоги купити землі. Після того, як Яків одружився з Павліною, а занедовго у них народився син Лука, його не полишала думка поїхати до Канади. Тоді вже з їх села не один бував у Канаді, після заробітків, повертаючись додому, купували землю, накривали хати і хліви бляхою, за що потім їх москалі вивозили на Сибір. Яків почув, що в Канаді дуже дешева і дуже багато землі, і ця думка його не полишала. І у 1897 році він з дружиною і сином взяли квиток на корабель «Болгарія» з Гамбургу і кілька тижнів плили до Галіфаксу. А потім їхали ще поїздом до Манітоби. Ці землі, куди вони приїхали, були не обжиті, їх ніхто не обробляв, тут селилися індіани. Як написано в книжці, Яків за 10 доларів купив досить землі неподалік хутора Ленлау. Разом з дружиною заклали ферму, а потім саме Яків І Павліна були ініціаторами побудови української грекокатолицької церкви в цих краях. У них народилося десятеро дітей. Лише представники першого покоління ще працювали на землі.
Інший син Івана Максимця – Петро з дружиною Анастасією весною 1913 року на кораблі «Бельгія» приплили до Монреалю, а далі поїздом добралися до Манітоби, де їх зустрів брат Яків. Там через деякий час Петро купив землю. Але згодом перейшов працювати на залізничну дорогу. У нього теж народилося десятеро дітей.
І Яків, і Петро навчили своїх дітей рідної мови, молитви, традицій, пісні. Після приїзду до Канади вони, як і тисячі українців, будували спершу українську церкву і школу, а вже потім дбали про себе і свою родину. Та мрія їх збулася краще, як у братів на Україні. Хоч вони також дуже тяжко працювали, але доробилися до певних статків, дали дітям добру освіту, і ті розсіялися по Канаді і інших країнах і і щасливо живуть. Ніхто з них, Богу дякувати, не зазнав радянського раю, не був вивезений у Сибір, не був у кліщах радянської пропаганди і не знав, що таке та залізна завіса, що відділяла нас від іншого світу. Хтозна, хто з нас був вільнішим, чи ми, українці, які жили на рідній, батьківській землі, чи українці на чужині.
…ВИСОКИМ ГІЛЛЯМ
А гілля і справді високе і широке. Тільки в у Канаді їх понад 600, а в Україні, мабуть, не менше. В Канаді вперше родина Максимців зустрілася у 1982 році, а потім у 1987му, далі у 1992 р. У 1998 р. до них приїхала представниця роду Максимців з боку найстаршого брата Панька – Марія Буцько. А ще через одну зустріч, вже у 2009 році до них приєдналася ще одна представниця праправнучка діда Панька Ірина Штойко з чоловіком Володимиром та дітьми Галиною і Романом.
І ось Ірина та її чоловік Володимир розповіли мені, як виникла ідея, щоб канадські Максимці приїхали на свою Батьківщину. Одного разу під час відвідин родини Штойків у Вінніпезі, господарі якось мимоволі запропонували, а чому б родині Максимців з Канади і України не зустрітися у родинному селі Перв`ятичі на Україні. Цю ідею підтримав так якби глава родини Лоренс Максимець і її «серце» – Ганна Ратускі. Це вона своєю любов`ю до родини, великим бажанням зберегти, зміцнити ті кровні зв`язки навіть через океани, аби кревні себе «не цуралися, а признавалися», робила все, щоб Максимці приїхали до України. Колись, працюючи у туристичному бізнесі, пані Анна добре орієнтувалася у цій сфері. Їй вдалося за максимальними знижками купити чудовий тур по Україні. Ці люди, що зголосилися їхати, насамперед, добре познайомилися один з одним, тож в поїздку вирушали і як родина, і як добрі приятелі. Прилетівши до Києва, вони мали змогу оглянути нашу столицю, потім Кам`янецьПодільський, Чернівці, Карпати, Львів, Сокаль і Перв`ятичі та Спасів. Зустріч готувалася цілий рік, як в Канаді, так і на Україні. Насамперед, передали кошти Роману Іванчуку, який зробив достойний пам`ятник на могилі Івана і Єви Максимців. У спасівській церкві попросили відправити Службу Божу і мали змогу переступити поріг родинної хати Максимців.
…Коли ми зранку приїхали у Перв`ятичі, то родина збиралася біля родинної хати, у якій мешкає нині Марія Буцко. У затишній оселі пані Марія підвела мене до великого портрета – родинної знимки Максимців, де в центрі глава роду Іван з дружиною Євою і на цьому фото показала свого прадіда Панька: «Він мав троє дітей, от цей п`ятирічний хлопчина – це батько Емілії Ковальчук, а ця малесенька дівчинка на руках у жінки Панька, то бабуся Ірини Штойко». Ще від пані Марії я дізналася, що її маму, її і сестру вивезли до Сибіру, де вони були тринадцять років, бо їх хата була під бляхою. З більшої частини хати зробили аптеку, а бабуся в комірчині мешкала. Це пізніше вдалося її забрати.
І ось здалеку побачили автобус, який зупинився біля гурту людей. У стареньких від зворушення сльозилися очі, зрадливо тряслися букети білих піоній, які вони зірвали для своїх «кревних». З автобуса виходили їх сестри і брати, тітки, дядьки, племінники і внуки. Виходили не менш зворушені, аніж їх українські родичі. Лише кілька з них знали українську мову, але мовний бар`єр не став на заваді зову крові, були обійми, сльози. Українські Максимці розмовляли українською, а канадські англійською і здавалося, що всі розуміли один одного. Підходжу до Ганни Ратускі і прошу розказати про враження: «Я щаслива і зворушена, бо мої ноги торкнулися землі, по якій ходили мої предки, я чую той зов отчої землі, землі, яку побачила вперше. Ми цілу дорогу по Україні мали сонце, то так батьківська земля вітала нас. І хоча сьогодні трошки похмуро, але ми маємо сонце в душі».
Президент родини Лоренс Максимець: «Я вже третій раз приїжджаю на Україну, я дуже задоволений і щасливий з нашої подорожі. Дуже мені сподобалася сама зустріч. Кожне місто і село посвоєму гарне. Нам сподобалось, як нас зустрічали, ми з приємністю частувалися українськими стравами. І церква в селі дужедуже гарна».
Коли Дарлену Мак-Лауд , я запитала її ім`я, вона українською мовою назвалася Дарусею, була зворушена і розчулена: «Тут дуже гарне зібрання, я щаслива, що вперше приїхала на Україну, на свою рідну землю, але мушу повертати до Канади, бо там моя родина».
Внучка Якова і донька Луки (єдиний син, котрий народився у Перв`ятичах), Олеся Кузенько розповідала: «Я перший раз на Україні і була дуже зворушена, коли мої ноги ступили на землю, по якій ходив мій дідо і в цій хаті народився мій тато, сльози самі котилися з очей. То є для нас надзвичайна подія, я навіть собі не уявляла, що ми всі разом з Канади і України зможемо зібратися в отчому домі». Далі розмову продовжили її брати – Ярослав Максимець: «Я розмовляв до п`яти літ лише українською мовою, мене її навчили дідо, баба і батьки. В Україні вже другий раз і дуже щасливий з того. Я не продовжив хліборобську династію Якова, став учителем. Хоча (пожартував) трохи був фермером, бо вирощував індики. Ми дуже вдячні організаторам цього зібрання, що могли приїхати до Перв`ятич. Вдячний родині з України, що зберегли родинну хату, і ми зможемо до неї зайти. Тішуся, що маю в Україні таку велику родину. В Канаді маю дочку і сина, на жаль, українською мовою знають лише кілька слів: «Дай Боже», «Дякую, Тобі, Боже». А також Денис Максимець додав: «Я маю двох синів, у мого молодшого сина народився син і його назвали Яків, отже, у нашій родині знову є Яків Максимець».
Серед канадських Максимців не можу не розповісти про Кері Мацьківа. Фактично завдяки його копіткій праці вийшла друга книга про родину Максимців. Його мама, дочка старшого сина Петра, зуміла передати синові любов до краю дідуся і бабусі. А він про Перв`ятичі знає не гірше, аніж місцевий житель. Через Інтернет зібрав усю інформацію про історію, місцезнаходження, то ж добре орієнтується, де протікає річка Спасівка, де стоїть церква. Наче вже бував тут. Бував, хіба у снах…І де ж він міг сподіватися, що його дочці Алексіс так до душі припаде ця подорож, ця зустріч з українською родиною. Батько аж світився від щастя. І як тут не скажеш про тяжіння до рідної землі, про зов предків.
РАДІСТЬ З ЖУРБОЮ ПЕРЕПЛЕЛИСЯ
На порозі спасівської церкви гостей вітали хлібом і сіллю. Слова вітання учні Спасівської школи говорили літературною англійською мовою і рідною українською. Сльози втирали і канадські, і українські Максимці. Зворушені, розчулені, щасливі і засмучені – уся багатогранна гама людських почуттів. Священик о. Андрій Палюх правив Службу Божу. Вдивлялась в обличчя гостей з Канади, вони світилися від зворушення, бачила, як уста юнки з Канади, яка не знає української мови,але «Отче наш» намагалася мовити українською.
До присутніх звернувся священик о. Андрій Палюх:
– Щиро вітаю Вас. Нехай та наша спільна молитва у храмі буде знаком єдності. Бо і ви, і ми завжди молимося за одне – наших дітей, їх здоров`я, молимось всі за нашу Батьківщинку. Ми вітаємо Вас сьогодні на нашій землі, землі героїв, бо саме тут народився і жив полковник УПА Василь Сидор «Шелест», боровся і, як герой, загинув наш односельчанин Михайло Панас «Жест». Тут спочивають батьки вашого роду, а їх діти поїхали колись у світи незвідані, незнані, і там, в Канаді, пустили своє коріння. Любов сьогодні об`єднала вас, бо ви, долаючи тисячі кілометрів, прибули до України, аби відвідати ту землю, звідки пішло коріння вашого роду. Скоро закінчиться ваш візит, ви повернетесь до своїх справ, але вас повинна тішити думка, що у рідному краю вас згадуватимуть у молитві.
Таке рідне і вічне «Многая літа» для нащадків Івана і Єви Максимців зазвучало багатоголосо у стінах храму.
А потім внуки, правнуки Якова і Петра, діти Луки переступили поріг хати Івана і Єви. Прийшло їх багато, аж 31 та ще й українська гілка Максимців. Та родинна хата усіх свої дітей прийняла і взяла в материнські обійми. Марія Буцко показувала старі світлини, розповідала про інших братів і їх сім`ї. Ірина та Галина Штойко не втомлювалися перекладати своїм родичам ці розповіді. Сільською вулицею ходили Максимці, фотографувалися, тішилися зустріччю. Сокальчанка Галина Семчук, теж з цього роду, показувала мені хату, де колись мешкала її мама.
Згадувала, як вони з Іриною Штойко смакували вишнями при сільській дорозі. Спогади, сльози, жарти. Бо зібралась родина.
І отак всі разом подалися на сільський цвинтар, де священик о. Андрій Палюх відправив панахиду на могилі тих, від кого пішов великий рід Максимців. Біля ошатного пам`ятника Івана і Єві Максимців молились їх праправнуки. Не в одного скотилась гірка сльоза за долю не однієї української родини, які розсіяні по чужині. Вони не нарікали, їм там добре, але чому не вдома, на рідній українській землі? На жаль, і нині нас так багато десь там і щораз менше тут. Нащадки Якова І Петра привезли землю з могили синів до могили батька і матері. І взяли з собою також землю батьків для їх синів.
…А ввечері була гостина. За родинним застіллям канадські і українські Максимці краще познайомилися, порозумілися. Звучали українські пісні, пари танцювали, тішилися теплим родинним настроєм. В Україні цю зустріч для них організували, насамперед, Ірина та Володимир Штойки і їх дочка Галина, котра старалася усім канадським Максимцям нагадати, що вони таки українці. Роман Іванчук взяв на себе обов`язок належним чином опорядкувати могилу Івана і Єви Максимців, поставити там новий пам`ятник. Завдяки Галині Семчук відбулась приємна родинна вечеря. Марія Буцко і всі родичі з Перв`ятич організовували цю зустріч у селі, до якої прилучилися і спасівська церква, і школа, і громада.
І хоча частина роду Максимців знову повернулася до Канади, а українські залишилися в Україні, але кровні зв`язки стали міцнішими. І•ще один український рід віднайшов себе. Тож зустрічаймося, бо багацько нас є.
Оксана ПРОЦЬ.
Фото автора.