Життєві історії

Заборонена шоколадка

В коридорі сиділа молода жінка. Маленька донька міцно обхопила її шию тоненькими руками. Мамо, мамо, лепетала дитина. Коли до них підійшов чоловік і покликав: «Софійко, йди до тата», дівчинка подивилась на нього зпід лоба і, ніби відмахуючись рукою, чітко вимовила «дядько».

Тож, коли ця пара зайшла в залу, де проходило засідання комісії з прав дитини Сокальської РДА, було зрозуміло, що подружжя не живе разом. Степан написав заяву із проханням призначити йому час зустрічі із донькою. Як з’ясувалось, їх донечці не виповнилось ще й двох років, але батька вона практично не пам’ятає – подружжя розлучилось, живуть окремо. Тепер самі не можуть домовитися навіть про час зустрічей батька з донькою. Степан сказав відразу: вона (так називав колишню дружину) мстить мені за те, що не дав згоди на її поїздку з донькою в Болгарію (він вважав її шкідливою для здоров’я маленької дитини). Людмила ж твердила, що Степан приходить до них зі сварками, провокаціями, після його відвідин донька плаче, неспокійна, а також він не зважає на її застереження щодо їжі, мовляв, дівчинці не можна їсти шоколад, а він їй його купує. Степан просив, щоб йому дозволили частіше зустрічатися з донькою, Людмила ж навпаки – обмежити час їх зустрічей. Коли запитали чоловіка, чи він матерально допомагає доньці, він відповів, що раніше купував памперси, одяг, а тепер надсилає гроші поштовими переказами. Людмила заперечувала: раніше приносив доньці лише іграшки, щоб «купити» її прихильність, переказ надійшов лише один, гроші вона не взяла і взагалі не потребує від колишнього чоловіка матеріальної допомоги.

Ось така історія. Вона, до речі, характерна: майже на кожному засіданні комісії слухаємо такі історії. Часто дивишся на молодих людей і не можеш зрозуміти: що сталося? Чи то занадто рано створюють сім’ї, народжують дітей, чи взагалі не розуміють, що сім’я вимагає терпеливості, любові, поступливості. Молоді жінки часто проявляють свої амбіції, мовляв, проживу і без чоловіка, сама дитину на ноги поставлю. І не задумуються, яку душевну травму наносять дитині, позбавляючи її батьківського піклування. Чоловіки ж не хочуть пробачати дружинам емоційно висловленого докору, терпіти повчань тещі… У них також гонор. І, як результат: не встигли побратися, народити дитину, а вже розлучаються. А в чому ж винні діти, які від початку називають рідного батька дядьком? Якби вміли пояснити, то сказали б, що потребують і матері, і батька, любові і тепла обох. Коли Степана попросили назвати причину розлучення, він спочатку сказав «запитайте в неї», а потім додав, що не пив, не гуляв, і до весілля в них все було «просто чудово».

Ось так: до весілля – любов, а після – «я тобі терпіти не буду». Не слухаючи, не розуміючи один одного, що хочуть довести собі, рідним? Часто бачимо, що чоловік чи жінка готові помиритися зі своєю половинкою, але вона, як правило, через впертість не йде назустріч. Потім пошкодує і не раз, але буде пізно. В сім’ї буває порізному: образиш зопалу, пробачення не попросиш… Потім ця ж образа до тебе повернеться, а треба вміти прощати  бути терпеливим, не виставляти на перше місце своє «его». Бо інакше сім’ї не буде. А маленька Софійка в майбутньому також називатиме рідного батька дядьком, а Михайлики та Іванки не стануть ні хорошими чоловіками, ні справжніми батьками.

Валентина БЛУДОВА.           

Голос Сокальщини на GoogleNews