Наші інтервю

Незалежність визрівала у надрах української нації

Збулася мрія багатьох поколінь  вільна Україна сьогодні є. Є зі своєю територією, урядом, парламентом, Конституцією, внутрішньою і зовнішньою політикою, мовою, традиціями, церквою. Але все це до сьогодні перебуває ще на етапі становлення, дається в нелегкій боротьбі з негативними обставинами: економічними, політичними, ідеологічними, соціальними проблемами, в боротьбі за становлення такої України, де б кожен громадянин ідентифікував себе з нацією, тобто кожен почував себе українцем, віддавав сили на її вівтар. Отже, боротьба за омріяну Україну продовжується і потребує не менших зусиль, ніж докладали наші попередники.

Наша розмова з людиною, котра була на вістрі подій здобуття й утвердження нашої незалежності на Сокальщині, з першим головою демократично обраної Сокальської районної ради, сьогодні керівником Львівської обласної організації Конгресу українських націоналістів Миколою ПШЕВЛОЦЬКИМ.

Микола ПШЕВЛОЦЬКИЙ:

– Миколо Івановичу, до своєї незалежності ми йшли століттями, на її вівтар поклали голови кращі сини і дочки України, та й 24 серпня 1991 року незалежність не прийшла так раптово, бо стався путч, цьому передувало кілька років направду національного відродження, Ви тоді очолили Сокальське районне Товариство української мови імені Тараса Шевченка, пригадайте ці роки…

– Звичайно, незалежність настала 24 серпня 1991 року, не раптово і не несподівано. Зрештою, Незалежність готувалася всім ходом нашої історії. І якщо хтось вважає, що вона нам впала з неба, зненацька, то, напевно, він глибоко не замислюється або не знає нашої історії, в якій мільйони жертв, десятки поколінь борців. І впродовж двадцятого століття Україна і українці не мирилися зі своїм підневільним становищем.

Не менше півдесятка разів Україна проголошувала про свою державність. І в 19171920 роках і в 19381939 році Карпатська Україна, і 30 червня 1941 року проголошення Ярославом Стецьком з ініціативи Організації українських націоналістів Акту відновлення української державності, зрештою, і після збройного опору, який у природній спосіб вичерпався після п`ятдесятих років, ця лінія боротьби продовжувалася. Вкінці вісімдесятих років, і не з волі і ласки генерального секретаря ЦК КПРС, настало врешті пробудження, бо вже терпіти було не сила, так далі жити не могли  і це все визрівало в надрах української нації. В подоланні цієї імперії зла українці, напевне, відіграли вирішальну роль. Україна довго збиралася з силами, з духом. Пригадую, коли говорили про так звану, перебудову, то докоряли Україні за її пасивну позицію. Одночасно з приводу цього розказували анекдот про слона в іпостасі птаха, запитаєте, а до чого тут слон і відповідь: "Бо як вже полетить, то полетить". І коли пробудилась Україна, то тоді дійсно все полетіло шкереберть для того режиму, а для нас відкрився історичний шанс. Першим масовим організаційним форматом, який давав можливість бути виразником волі українців, прагнення до свого, мови, культури і, головне, до своєї державності, було Товариство української мови. Думаю, що сучасники погодяться з тим, що це була та, громадська за формою, за статусом деюре, організація, яка відіграла роль першого масового, політичного утворення, політичного руху, можемо сказати так  політичної мегапартії, політичного напрямку. Практично одночасно формувався Народний Рух України, який поглибив і розвинув саме цю лінію, цю складову нашого суспільного життя. Ці дві структури  Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Народний Рух України, як громадська організація, були тими двигунами походу українців до своєї незалежності.

Принагідно хочеться актуалізувати ці спогади. Точніше, актуалізації потребує тогочасний політичний досвід. Адже найбільших здобутків і перемог ми досягали, коли діяли таким широким форматом  ТУМ, НРУ, як громадська організація, на початку 90х років, "Наша Україна", як широке політичне об"єднання, громадянський рух у 20022004 роках. І як тільки на їх основі почали творитися "керівні і спрямовуючі" партійні "сили"  все розсипалося, як картковий будиночок. Хоча виправдання такого підходу нерідко знаходили і в політичних аналогіях. Мовляв, Рух неодмінно повинен був повторити шлях "Саюдісу" чи "Солідарності". Не враховували лише "дрібнички"  польська "Солідарність", литовський "Саюдіс" вирішували основні завдання національних революцій  відновлення і утвердження національних держав і тоді сходили з арени.

Українська національна революція і до сьогодні не є логічно завершеною.

На моє глибоке переконання, саме якнайширше громадянське об"єднання, назвімо його Єдиний український національний фронт чи Єдина українська опозиція  справа не в назві  спроможна не лише зупинити антиукраїнське сповзання, а й здолати найпекучіші проблеми нашого життя  "демократію грошових мішків", корупцію, небачене соціальне розшарування (десятки мільярдерів та мультимільйонерів на тлі зубожіння народу), депопуляцію тощо.

Одночасно не хочу, щоб ми обминали мовчанкою свої здобутки. Наведу лише два, але показових приклади. Сьогодні в політикогуманітарній сфері з максималістських позицій щодо націотворчих, державотворчих проблем Велика Україна голосно говорить про речі, які не завжди наважувалися двадцять років тому озвучувати в Галичині. Про ту ж корупцію говорять усі без винятку. І не лише як абсолютно тотальне явище, а й нездоланне. В той же час досвід міністра освіти Івана Вакарчука свідчить, що при поєднанні політичної волі і відповідних механізмів зло може бути подолане. І навіть запеклі спроби наступника не здатні дискредитувати позитивний результат. Однак, складається враження, що в Україні всі зацікавлені лише в уявненні "болячок", а сказати про те, як їх позбутися, ніби "соромляться"…

– Миколо Івановичу, коли Ви відчули, що все, прийшов час, коли можна втілювати те, що у Ваше серце заклали ще в родині, потім воно поглибилось у студентські та більш зрілі роки?

– Інколи так інтуїтивно проривалося, що вже наближається той час. Десь років два до настання нашої незалежності, я з одним своїм, вже нині покійним, приятелем Ярославом Галандюком, проходив повз приміщення Стенятинської сільської ради, в той час на ньому встановлювали атрибути влади  державний прапор  на той час червоносиній прапор Радянської України. Це полотно торкалося голів перехожих, і я так спонтанно кажу: "Ти знаєш, Славку, через два роки тут висітиме наш прапор". Це була середина квітня 1988 року. І через два роки у квітні почали масово встановлювати українські знамена над органами місцевого самоврядування. Це зріло роками, десятиліттями і не тільки в мені одному. І ми один одного відчували. Появлялися люди, які знаходили спосіб, знаходили форму і цією формою стало також і Товариство української мови, яке номінально ставило питання збереження своєї культури, духовності, традицій, своєї мови як головного ідентифікатора нації. Фактично ж виконувало значно ширшу політичну функцію. В різний спосіб це проявлялося, скажімо, в прагненні збудувати пам`ятник Тарасу Шевченку. У нас в Сокалі ініціатива побудови пам`ятника належала Івану Івановичу Тимошику, котрий був в числі тих людей, які сприяли національному пробудженню. Треба найперше згадати тих людей, котрі відновлювали наші могили "Борцям за волю України", віхи нашої пам`яті. Це Ірина Тріска, Ярон Штикало, Михайло Дяків, Степан Саганський, Ярослав Олійник, Ярослав Стефанишин, Любомир Чабан, Богдан Нечай, Петро Носаль, Олег Вудкевич, Андрій Бендзяк, Надія Козярська, Ярослав Кушнерук, Роман Семенюк, Петро Сологуб та багато інших. Це ті люди, котрі нічого не говорячи, робили справу.

Національне пробудження на Сокальщині дійсно розпочалося із створення осередків Товариства української мови. Тут можна пригадати ширше коло людей: гуманітарну і технічну інтелігенцію  багато вчителів шкіл, лікарів, інженерів, журналістів… Спочатку це був переповнений актовий зал Сокальської школи №1, пізніше  переповнений зал Сокальської школи №3, потім  переповнений зал Сокальського народного дому. Такий ступінь суспільної мобілізації тривав і після здобуття певних результатів, і після політичної перемоги на виборах, і після здобуття Незалежності. Люди із задоволенням приходили на ті засідання, бо мали можливість розкрити себе, відкрити для себе те сподіване, бажане, до чого прагнули не тільки вони, а їх діди і прадіди. Тому я твердо стою на тому, що Українська незалежність з`явилася не спонтанно, за цим здобутком стоять сотні, десятки років боротьби багатьох поколінь. Нам випало зреалізувати споконвічну мрію українців. Дехто любить покликатися на відомий китайський вислів, який стосується того, що не дай Боже жити в епоху змін. Я ж, як і, мабуть, багато інших свідомих українців, щасливий, що жив в епоху саме таких змін. Це найщасливіші роки і дні, коли Україна здобула незалежність. Те, що не все вдалося зреалізувати  це підстава не для вияву якогось гніву, образи, невдоволення, розчарування  це підстави для того, щоб шукати способи вирішити в повному обсязі все, а Україна, українська нація сьогодні мають не менше викликів, ніж мали тоді. Хтось думає, що світ стійкий та стабільний, в ньому затишно і комфортно. Це далеко не так. Тому треба бути завжди готовим. Як про це мовиться у притчі Уласа Самчука, яка зводиться до короткого діалогу:

"Чи готові Ваші люди?".

"До чого?".

" Отже, не готові".

А далі автор пояснює, до чого мали б бути готові наші люди (а події відбуваються в 1942-1943 роках). І тоді після запитання "До чого?", співрозмовник відкриває підземелля, а там зброя, військова техніка, спорядження. Це те, чого в той час найбільше потребувала українська нація. Сьогодні інша ситуація, але ми мусимо бути готові відстояти своє, правдиве, істинне, справжнє, українське. Зброя інша і рівень готовності та відповідальності незмірно вищий.

– Миколо Івановичу, а чи Ви були готові, повторюючи слова Уласа Самчука, у 1990 році після посади вчителя, очолити Сокальську районну раду, якщо додати до того, що тоді ще районом керував райком партії? Ви, мабуть, пригадуєте ту довгу за часом і непросту за атмосферою сесію, коли Вас обрали головою районної ради?

– Я відчував обов`язок. Не мав права бути не готовим. Не відповісти на найменший, найдрібніший виклик з боку колег, з боку залу в той день, коли відбувалися вибори голови районної ради. І не лише. Я добре пригадую перебіг цих подій. Для деюре компартійної більшості такі результати виборів голови ради були повною несподіванкою. Можливо для когось і з своїх. Пригадую перше відкрите голосування щодо можливості проводити сесію відкрито, то у нас було рівно 24 голоси, а в залі  понад 60 депутатів. Навіть дехто з моїх товаришів засумнівався, чи ми переможемо. Може це була надмірна впевненість, але я запевнив, що все буде добре. Складалася ситуація, коли за лічені секунди треба було оволодіти аудиторією, третину з присутніх я знав лише за прізвищами, коли ж звертався до них по імені і побатькові, то для моїх колег теж була несподіванка. Пригадую навіть претензії деяких депутатів, що стосувалися зовнішньої, чисто риторичної сторони. Дехто був категорично проти звертання "пан". Мусив пояснити, що в українців це традиційна шаноблива форма звертання до людей, яких поважають. Одного депутата в званні полковника я запевнив, що ще звертатимуся до нього "пане генерале української армії". Через два роки це збулося.

Окрім того, не обіцяючи нічого, сказав, що зроблю все для того, щоб районна рада стала справжнім органом влади, а не ширмою, за якою ховалися справжні комуністичні правителі.

Але до незалежності треба було ще дійти. Це було ще два дуже напружених, насичених, непростих роки. Тоді, окрім господарських, йшлося, насамперед, про вирішення політичних завдань. Бо це було і є первинним.

– Вашій команді довелося пережити так званий путч…

– Ми відчували, що можуть бути надзвичайні події, надзвичайна ситуація, введення військового стану та інше. В мене збереглися чорновики  план дій на випадок надзвичайної ситуації. Там було передбачено, що до останньої секунди має працювати демократична влада, має бути паралельно задемонстрований спротив, перекриті шляхи, мости  це все було розписано до дрібниць. Під час путчу позиція наша була задекларована у публічних зверненнях, зразу ж ми зустрілися у найбільших трудових колективах: на хімзаводі, панчішній фабриці.

В перші години путчу розгублено поводилися працівники правоохороних органів, не знаючи як все буде розвиватися, і торжествували компартійні функціонери. Дехто біг сплачувати заборгованості з партійних внесків. Пригадую, як вперше задзвонив прямий телефон між першим секретарем райкому партії і головою районної ради. Чую у слухавці голос Івана Федоровича Джурляка (бо перед тим цей зв`язок ніколи не задіювався), який запитав: "Микола Іванович, що ти думаєш робити з моєю квартирою?. Ти не знаєш, що буде завтра!". Він переживав за своє, наше, українське, його не боліло. Я відповів, що міська рада в законному порядку вирішить його приватне питання. А щодо "завтра", то, найперше, я добре розумію, що відбувається сьогодні. І переконаний, що червоний фашистський путч не пройде. І знаю, що буде післязавтра. Якщо ми й поїдемо на Єнісей різати ліс, то ненадовго, місяців на дватри. Потім повернемось додому і чисто підметемо хату.

А вже на другий день на другому поверсі у райкомі партії почали палити папери  розуміли, що програли. Виграла Українська справа і Україна була проголошена незалежною державою. Це найважливіше. Ми дочекалися і були учасниками тих змін, за які полягли покоління українців.

Тож з найвеличнішим святом Вас, українці, з Днем незалежності! З Українським Різдвом і Воскресінням!

Розмову вели Оксана ПРОЦЬ і Василь СОРОЧУК.

Голос Сокальщини на GoogleNews