Листи до редакції

День Незалежності крізь призму століття: українці-«чухраїнці»…

«Чухраїнці, як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні «Чукрен», – так починається гумореска Остапа Вишні. Мимоволі з'являється посмішка, а що ж то за країна така, про яку ще в 30-х роках минулого сторіччя писав відомий дотепник. Що ж то за народ такий «чухраїнці», дорогі українці? Цей чудернацький трактат в збірці «Українізуємось!» Остап Вишня опублікував 1926 року, але і  через століття проблеми чухраїнців залишаються актуальними як ніколи. І як же треба любити свій народ та вболівати за його долю, щоб так влучно посміятись з нього і з самого себе – українця-«чухраїнця»! Бо як пояснює сам автор, «народ цей завжди чухався». До речі, слово «чухатися» у переносному розумінні означає «щось повільно робити, вагатись у прийнятті рішення». Як влучно! Таке враження, що відомий гуморист писав свій твір не в часи сталінського режиму, а в умовах сьогодення, і крізь призму століття на 22-му році «незалежного» життя в Україні за суттю нічого не змінилось…

«Якої ви, люди, нації?..»

«На чималім просторіні від біблійської річки Сону аж до біблійської річки Дяну» розляглась загадкова країна «Чукрен». Біля річки Дяну простяглись так звані  Кирпаті гори, а на півдні – море з водою синього кольору. У синє те море текла «найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро». А на  південному заході – друга велика ріка  Дситро. Найбільшою бідою того народу (а їх «було чимало: щось понад тридцять мільйонів»!), що «здебільше вони й самі не знали, хто вони такі суть». «Як запитають було їх: «Якої ви, люди, нації?» Вони, почухавшись, відповідають: «Та хто й зна… Живемо в Шенгеріївці. Православні»… Усе було вони чухаються та співають. До співів вони були великі мастаки. Співають було цілими століттями!» Сусіди їхні, атлантидяни, питають їх: «От народ!? А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться?» А чухраїнці співають та співають… «Перестануть, почухаються та знову:

Ти скажи мне пачєму, // По какому случаю, // Одного тібє люблю, // А десяток мучаю».

Усе в країні «Чукрен» було як не в людей. «І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку… Сусіди збоку нагадують: «Не проґавте, хлопці!» А чухраїнці їм: «Нічого! Встигнемо з козами на торг!» Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тик-мик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід»… Тоді що утнули чухраїнці? Хитрий був народ! «Рік у них мав 365 день, так вони взяли й ухвалили: «Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухвалюємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів. Щоб не дуже, значить, поспішали. Зраділи всі дуже…» Отакої… З тих пір чухраїнці не поспішають!

 А чого варті були багаті поля хліборобської країни «Чукрен»! «На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки…»  Живи та насолоджуся! А от найулюбленішою квіткою чухраїнців був соняшник: «Хороша, – казали вони, – рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте. А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так ніби він – ти, а ти – ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина».

«Уперто покірлива рослина», як і «вперта покірливість» українців – чи не цю рису в 30-ті роки московського панування мав на увазі Остап Вишня?

П'ять національних рис чухраїнців

А тепер про найголовніше! «Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:  Це – чухраїнець!.. Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так: 1.  Якби ж знаття? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якось-то воно буде! 5. Я так і знав».

Без цих рис чухраїнець не був чухраїнцем. До слова, приказка із соломою теж із старочухраїнських часів тягнеться. Коли один такий чолов’яга стелив хату і раптом посунувся, то закричав дружині: «Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!» і як гепнеться і каже: «Не треба!» …І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу: «Якби ж знаття, де впадеш,– соломки б підіслав». Або будують чухраїнці яку-небудь споруду громадську. Збудували, а вона і завалилась. І знову чути: «Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували… І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого», – робить висновки Остап Вишня.

А ще любили чухраїнці полемізувати. Бувало, як наполемізують, то так, що «дивляться – у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть: «Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би!» «А хіба  з проваленими головами культурне життя налагодиш?» – міркують собі чухраїнці. Навряд чи… І усюди – якби ж знаття!

Або ж коли вони починали якусь роботу, і коли хтось прозорливіший зауважував, мовляв, чи так робите, «чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже: «Та! Якось-то вже буде! І починає робити…» Як бачить, що вийшло недобре, нарікне: «Я так і знав!» – «Що ви знали?» – «Та що отак буде!» – «Так навіщо ж ви робили?» – «Якби ж знаття…» – «Так ви ж кажете, що знали?» – «Так я думав, що якось-то воно буде!»

Що тут скажеш?! А на додачу «забув» і «спізнивсь» – неодмінні риси чухраїнців особливих пояснень теж не потребують: «Чому ви цього не зробили?» – «І-і-і-ти! Забув!» Або:«Чого ж ви не прийшли?» – «Та засидівсь, глянув, дивлюсь – спізнивсь! Так яй той… облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде…»

 Істинно дивний народ чухраїнці! Читаю байку Остапа Вишні і замислено посміхаюсь: «Нічого, нічого, нічого. Якось-то воно таки буде. Тьху!»

Післямова

От ЯКОСЬ так воно і триває вже понад два десятки років поспіль. «Якби ж знаття кого ми обирали? Я так і знав!» – подібні нарікання з вуст простого люду давно стали нормою. «Якось воно буде», – запевняє інша частина трудового електорату. Решта «чухатиметься» з відповіддю та  обере варіант – «моя хата скраю, я нічого не знаю»… Вжахатись нині доводиться самим собі! Бо на 22-му році незалежності України приводів для відзначення стало значно менше, ніж було колись. Щорічні  урочистості з нагоди державного свята і запевнення політиків, що у всьому винна олігархічна влада, з року в рік не просто нічого цікавого, а нічого нового не додають в атмосферу святкування. Традиційні вітання, покладання квітів, «королівський» кортеж, міліція, внутрішні війська, а не дай Боже сутички?.. Порожні балачки про повноліття і здобутки молодої держави, кризу «двадцятирічних», намагання штучно зістарити Україну – що чекати від гучних промов можновладців цьогоріч? На додачу гасла на кшталт «Дійте!» І що – багато надіяли?

Але поміркуймо, наявність Дня Незалежності передбачає певні критерії. Так, де-юре Україна стала незалежною. Проте незалежність, як і війна, кому мачуха зла, а кому мати рідна. Хто сьогодні став по-справжньому тим «незалежним щасливчиком»? Нині партійні ліберали-демократи намагаються запевнити, що ми стали незалежні від номенклатури КПРС. А чи не переважна більшість правлячої частини є колишні комуністи? То хіба звільнили вони народ від самих себе? І якщо «якось воно буде», то для кого – напрошується запитання? Не для тих, хто втратив права на державну власність, а для тих, у кого цей день є днем незалежного будівництва палаців під час народних нещасть, бо навіть у ті совєтські часи багато хто з партійців не зміг би наважитись на такі масштабні новобудови.

Коли 1861 року було проголошено відміну кріпацького права, радісна ейфорія в народних масах швидко вщухла, бо земля як засоби виробництва належала панам. Тому юридично вільний люд і досі залишався прикутим до поміщицької землі. Після 24 серпня 1991 року в Україні теж почався так званий процес відчуження народної власності. Хіба ні? Тепер ці засоби належать не багатьом з нас. І цих небагатьох народ вибирає у владні структури за дешеві подачки. У переносному значенні слова  український люд тепер теж став вільним. Народ, що колись був закріпачений тоталітарною державою, став вільним від власного майна, яке колись йому належало до 91-го. Таке враження, що в основі створення нової держави було закладено переділ народної власності і створення нової правлячої еліти – «прихватократії». От що мене найбільше вражає! А ленінське трактування фрази «Політика є концентрований вираз економіки» не втратило актуальності і донині. Тому маємо те, що маємо! Із злиднів, зачарованого кола політичних чвар і перерозподілу народного майна доведеться вибиратись самотужки. Яким чином? Вибираючи СВОЇХ! Бо справжні лідери  не користуються народною довірою, а власним прикладом доводять особисту незалежність від беззаконня й зла. Бо, як влучно зауважив один політик, Україна – це не територія, це ЛЮДИ. Незалежність – це своя влада, своя власність і гідність. Здобувши волю 22 роки тому, тепер здобуваємо свободу. І причин, щоб замислитись, сьогодні набагато більше, аніж святкувати.

Думаймо, українці! Думаймо, щоб НЕ БУЛО воно ЯКОСЬ «по-чухраїнськи» і ЗАНАДТО ПІЗНО… Зрештою, скільки можна «чухатись»?..

Ірина СЛАВЧАНИК.

Голос Сокальщини на GoogleNews