Листи до редакції

Дорогами генія Шевченка – Дрогодич, Київ, Канів

Коли я був студентом Дрогобицького педінституту, ми дуже часто їздили по місцях, де жили, творили видатні українські письменники. Нашим постійним гідом був З. П. Гузар, автор книги «Вивчення творчості О. Кобилянської». Пан Зенон мав глибокі знання, жив літературою, був своєю людиною серед жителів сіл Нагуєвичі, Криворівня. Знали його літератори, працівники музеїв Києва, Чернівців, Русова, Торговиці, дружина Марка Черемшини п. Наталія. Сприяв йому і наш декан п. Т. Комаринець, людина мовчазна, високоінтелігентна. Потім він працював у Львові, в університеті ім. І. Франка і науковому товаристві ім. Шевченка.

Такими ентузіастами були багато викладачів і студентів. У цей час в інституті був популярний вокальнохореографічний ансамбль «Пролісок» (керівник М. Кочерган), чоловічий хор викладачів і студентів «Бескид» (С. Стельмащук). У них співав і грав на сопілках талановитий Дмитро Деменчук, а також співали лауреат Шевченківської премії Г. Штонь, дует у складі І. Поповича та М. Шуневича, теперішній соліст Львівської опери К. Сятецький.
Щороку, в другій половині 60х років, проходили вечори пам’яті Т. Шевченка. Співали всі три колективи, декламували поезії Кобзаря, показували композиції за творами поета. Ансамбль студентів у березні їздив з виступами у гірські села, в Нагуєвичі, Ямпіль, Сороки біля Львова.

Ввечері, в червні 1968 р., їдемо з міста І. Франка у Київ. Перший музей – будиночок за декілька метрів від Хрещатика. На подвір’ї – бюст Кобзаря. Заходиш в кімнату – позитивна енергетика. Тут зібрані одяг, приладдя для малювання, фарби, пензлики, ручки того часу.

Враження таке, ніби поет щойно вийшов з кімнати. В центральному музеї Т. Г. Шевченка багато рукописів, прижиттєві видання його творів, картини. Мене зацікавили «Записки о южной Руси».

Це збірник фольклорно-історичних матеріалів, упорядкованих і виданих у 2х томах в Петербурзі у 185657 рр. П. Кулішем. Анонімно тут вперше надруковано поему Т. Шевченка «Наймичка».

Тоді поет був на засланні. Є багато подарунків, серед них – з далекої Монголії: портрет Т. Шевченка на овечій шкірі. Недавно дізнався, що є ще один – третій музей Т. Шевченка.

Далі вирушили в місця, де проходила процесія з труною поета. Її супроводжували з Петербурга історик О. Лазаревський і український художник Г. Честахівський, автор малюнків «Могила Шевченка на Смоленському кладовищі», «Труна Шевченка в дорозі», «Селянин біля труни Шевченка». Він залишив запис спогадів Шевченка про академічні роки.

6 травня домовину з Шевченком привезли до Києва. «Біля мосту в Києві студенти університету випрягли коней і на своїх плечах привезли тіло в церкву Різдва Христового на Подолі» (тепер цієї церкви нема). Київський генералгубернатор заборонив виголошувати у церкві промови. Під час церковної відправи «між народом протиснулась в глибокому траурі дама, поклала на гріб поета терновий вінок і відійшла: красномовніше слів виразила вона те, що чув кожний з нас».

Поліція забрала вінок! Друзі й близькі Шевченка радились, де поховати поета. Прийняли пропозицію Г. Честахівського, який нагадав про бажання Т. Шевченка бути похованим на горі біля Канева. 7 травня, після церковної відправи, о 4 год. траурна процесія рушила берегом Дніпра від Поштової площі до Ланцюгового мосту. 8 травня пароплав «Кременчук» з домовиною прибув у Канів. Студенти копали могилу поетові на Чернечій горі. 10 травня урочиста процесія рушила від церкви на Чернечу гору. «Винесли гріб, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд хрещений і повезли як слід діти свого батька, повернувшого з далекого краю до свого дому». О 7 год. Шевченка поховали.

Через сотню років ми катером приїжджаємо в Канів, піднімаємось до могили Т. Шевченка.

Дехто мовчки промовляє «Отче наш» І «Богородице Діво» (про це потім розповідали по секрету). І відразу несподіванка: сходами піднімаються артисти Закарпатського народного хору, які гастролювали в цих місцях. Разом з ними ми дали концерт: співали артисти, танцюристи і ми з ними. Лунали пісні на слова•Т. Шевченка і про нього. Вдячним слухачем був тільки охоронець. Це було грандіозно. Таке не забувається.

Чимало з тих пір спливло води у Дніпрі. Багато з тих, кого називав, відійшли у вічність, інші – живі, працюють і творять. А Дніпро і далі несе катери з гостями до поетової могили.

Богдан ПОТОЦЬКИЙ, с. Стенятин.

Голос Сокальщини на GoogleNews