Ти просто людина, але ти – взірець! Тобі ніхто не прощає помилок і промахів, хоч усі постійно їх роблять. Але інколи так хочеться зробити якусь дурницю, щоб щиро посміятись… Отаким був і мій герой – веселий, добрий, мудрий і вигадливий.
Ще моя мама мені говорила:
– Добре, якщо людина з різними фокусами в голові, це ще не так жахливо, а якщо вже ці свої ідеї втілює хтось у життя, то це вже може бути якась трагедія.
Моя мама знала все. Вона знала відповіді на усі мої запитання, а також на запитання усіх учнів нашої школи, де працювала директором. Тоді ще не було Інтернету, коли я закінчувала школу, не було мобільних телефонів… Моя мама знала декілька мов, знала значення усіх іншомовних слів, і для мене завжди була найрозумнішою, так само думали й інші діти.
Сашко був учнем моєї мами. Закінчив з відзнакою школу, а потім педінститут і повернувся в рідне село. Так, як в старших класах місця не було, Сашко погодився тимчасово на молодші класи, взяв відразу третій і четвертий.
Діти його відразу ж полюбили, він вкладав у них все своє вміння, усе, що знав, хотів перекласти в їхні голови. Але хто міг знати, що через його ідеї педагогічна робота Сашка несподівано для всіх закінчиться.
Голова в Сашка була набита різними винаходами та ідеями. Після навчання він ніколи не поспішав додому, а разом зі своїми вихованцями втілював свої ідеї в життя. Розповідав дітям про те, що, взявши багато дзеркал, можна посилати сигнали на Місяць. Діти поприносили з домівок чи не всі дзеркала, половину з них розбивши; батьки були невдоволені, зате раділи діти.
Почалась зима і Сашко пояснив, як холодно птахам. Запропонував заманити птахів на ферму. Діти їм насипали зерна, хліба, а потім закрили двері. Радості не було меж, коли горобці, наївшись, сиділи в приміщенні. Сашкова мама працювала свинаркою і він, залишивши дітей, пішов допомагати матері, а школярі запалили солому, щоб птахам було тепліше. Пожежу гасили цілим селом, добре, що ферма не згоріла. Іншим разом з дітьми зробив ремонт у старій хаті, що стояла пусткою, і показував діафільми, розучував з дітьми вистави і грав на баяні, а також навчав дітей співати і грати на інструменті.
Одного разу мати Сашка попросила його поремонтувати клітки з поросятами. Він, як звичайно, взяв з собою своїх учнів. Поки ремонтували, поросята від семи свиноматок перемішались. Сашко пішов до магазину, купив різної фарби і всі разом фарбували поросят. Якщо свиноматці пофарбували синю спину, то до неї були і сині поросята і т. д. Поки мати прийшла з обіду, то усі поросята були, як великодні яєчка, розмальовані. Діти теж були не кращі. Все у Сашка було таємним, а потім був сюрприз. Усе було по паролях: імена і прізвиська. У Сашка можна було сховатись усім, кого батьки шукали по селі з хворостиною. Сашка попередили, дітей теж. Сашко дав слово, що крім шкільних справ ні в що втручатись не буде.
Сашко був здібним математиком, але діти ніяк не розуміли задач, в яких йшлося про труби, про трамваї, про басейн…
Сашко почав сам придумувати задачі. Приміром: "Голова сільради, йдучи на роботу, зранку випивав по 100 грам самогону, увечері – по 150. Скільки він випивав за місяць?" Або така: "Наш продавець, тітка Надя, продаючи ковбасу, обважує покупців на 50 г. Якщо ковбаси було 30 кг, скільки ковбаси дістанеться продавцеві?" Такі задачі діти вирішували залюбки. Далі були задачі про самогонницю бабу Клаву, про головного бухгалтера колгоспу, про голову колгоспу і т. д.
Усе було тихо, аж раптом до школи приїхав інспектор і побував на уроці математики у Сашкових класах. Після інспектора до школи прибув журналіст з районної газети, він фотографував Сашка і його учнів, а згодом в газеті надрукували замітку про вчителя та здібності до математики його учнів, про надзвичайні методи викладання. А потім почалося таке! В магазині – ревізія, в школі – комісія, в конторі – слідчі, у баби Клави – міліція. Пізніше, в обласній газеті з'явилась замітка з фотографією Сашка з учнями. Усі Сашка вітали, тисли йому руку, а з району прийшов наказ про його звільнення з роботи. Але Сашко себе уже не уявляв у житті ніким, як тільки вчителем математики.
Сашко образився на весь білий світ і поїхав в районний центр, але жодна школа не взяла його на роботу. На околиці міста був інтернат, вирішив спробувати там щастя. Приймав Сашка на роботу директор – величезний вусатий дядько. Довго переглядав документи, і ніяк не міг зрозуміти, за що цього симпатичного хлопця звільнили з роботи. Довго придивлявся до нового вчителя:
– Ти що, пиячив?" – підозріло спитав.
– Ні! Ніколи не пив! – відповів Сашко.
– А що, може любов закрутив з ученицею?
– Борони, Боже! – вигукнув Сашко.
– Ну, а за які гріхи? – не вгавав директор.
Сашко показав йому обидві газети.
Той прочитав і довго сміявся:
– Я б тебе не вигнав. Берися до роботи. У нас є пара коней, є свині, корова, птиця, не буде коли тобі дурницями займатись.
Щоб мав де жити, Сашкові дали кімнату. І почалось райське життя: їздили по дрова до лісу, працювали на городі, годували свиней. Дітей Сашко так зачарував своїми вигадками, що вони і ночували у його кімнаті. Гуртки організував. З концертами виступали у районі.
У день 8 березня Сашко подав ідею, щоб поїхати до лісу й нарубати цілий віз черемшини і дарувати усім дівчатам і жінкам. Ото було свято! На возі спереду сидів Сашко і грав на баяні, а діти співали. Над возом плакат: "Дорогі наші кохані мами, сестри, вітаємо з днем 8 березня!" Жінки аж плакали, дарували дітям подарунки. А директор усміхався в пишні вуса і крізь пальці дивився на Сашкові фокуси.
Все було тихо і добре доти, поки в інтернат на роботу не прислали довгоногу, з пухкими губками, голубооку вчительку Оленочку. їй би ще ляльками бавитись, а не вчителювати. Діти не слухались Олену Сергіївну, географію не вчили. Директор ходив до неї на уроки і робив зауваження, а Оленка плакала. Вона Сашкові дуже сподобалась і він вирішив їй допомогти: у книжковому магазині купив великі географічні карти і розвішав їх усюди. Навчив дітей грати у гру "міста", "ріки", "озера", "країни", коли один говорить назву, а інший на останню букву називає знову нову назву. Результат був просто приголомшуючий: навіть вчителі грали в цю гру і сторож, і кухарі, словом, увесь інтернат.
Оленка ніяк не могла зрозуміти за що Сашка так безтямно люблять діти. Сама не помітила, як закохалась, і одного разу пригорнула і поцілувала його вдячно за допомогу. Діти відразу зрозуміли, що це кохання і усіляко оберігали їх, залишали наодинці.
Усе йшло до весілля, всі раділи, що в інтернаті буде такий цікавий захід. На весіллі були присутні усі школярі й вчителі інтернату. Оленка була родом з Дніпропетровщини, тому весілля було у нашому селі. Оленчині батьки і дві сестрички Оленки приїхали поїздом. У Сашка було багато родичів. Мало хто пам'ятав таке весілля – з духовим оркестром, морем квітів (весілля гуляли після екзаменів та випускного вечора). Я в тому році саме закінчила школу, отож теж мала можливість бачити та вітати молодих.
Новий навчальний рік молодята зустріли у відремонтованій кімнаті, яку дали Сашкові в інтернаті. Якраз того року приїхали на поселення в район група сектантів, їх очолював просвітер Віталій. Вони купили собі дім недалеко від інтернату. Дітей, чомусь, вони віддали в інтернат, але на вихідні дні забирали по домівках. Діти полюбили Сашка, але через їхні часті переїзди з навчанням були проблени, ніяк не могли вони вирішувати задачі з трубами, з басейном… І Сашко не втримався, знову придумав задачу: "Просвітер Віталій зібрав з общини 700 крб., з них 500 дав брату Анатолію, який із сестрою у Христі, Галиною, мав купити сектантську літературу. Літературу купили на 300 крб., а останні витратили на ресторан. Скільки брат Анатолій і сестра Галина прогуляли в ресторані?" Річ в тому, що таке було дійсно – про це говорили всі. Ще Сашко терпіти не міг, що діти усі були брати і сестри у Христі. І ще те, що просвітер на новий рік дітям цукерків не купив, а прогуляв з сестрою у Христі Оксаною.
За ці новорічні "походеньки" просвітера, Сашко склав нову задачу. Ніхто не очікував, але після канікул сектанти забрали 23 дітей з інтернату, а на Сашка написали декілька скарг у райвно.
До кінця року Сашко ще працював, але після випускного вечора директор попросив Сашка звільнитися з роботи. Молодята зібрались і виїхали на Дніпропетровщину.
На прощання директор сказав:
– Ну ти, Сашко, просто дурень зі своїми ідеями! Вже б тобі час посерйознішати. Хороший ти хлопець, але ці ідеї…
В народі говорять: дороги Господні невідомі нам. Цього року я приїхала до рідного села на могили батьків. Стою на цвинтарі, сльози втираю, кладу квіти.
Звернула увагу на інтелігентну пару, яка теж стояла біля могил. Коли вони підійшли до мене, щось дуже знайоме я побачила в очах чоловіка, а також голубих очах русявої жінки. Але він спитав першим, чи, бува, я не Оленка, дочка нашої директорки школи?
Я кивнула ствердно головою, стільки ж літ пройшло!
Вони запросили мене до себе в гості, в батьківську хату.
Виявилось, що Сашко з Оленкою переїхали сюди жити. Виростили двох донечок, які теж вчителюють. Розмовляли, згадували, сміялись з дотепних задач, які складав Сашко. Пропрацював він на педагогічній ниві 37 років, дружина теж. Сашко має звання "Заслужений вчитель України".
От вам і дурень з ідеями! – сказала б моя матуся.
Олена ЮЗВЯК. с. Залижня.
(Герої не вигадані, імена не змінені)