Листи до редакції

Говорять про Митний, а думають про Радянський… Союз?

Шановна громадо Сокальщини! Нещодавно мав можливість прочитати новий, так званий елітний (або VIP) журнал «Народний депутат» (№7 за 2012 рік), який придбав у Верховній Раді України. Особливо зацікавила мене стаття сумнозвісного українофоба та творця темників і двірцевих переворотів часів кучмізму, кума нині діючого президента РФ Володимира Путіна Віктора Медведчука під назвою «Управляти державою повинні думаючі люди». Нині Медведчук позиціонує себе лідером проросійського громадського руху під назвою… «Український вибір»! Серед усіх його відповідей на журналістські запитання мене особисто заінтригувала така. Подаю дослівно.

Запитання: «Як відомо, Ви за вступ України до Митного союзу. Невже за приєднання до Митного союзу в нас більшість?»

Відповідь: «П”ятдесят шість відсотків. Ми активно користуємось соціологією, тримаємо руку на пульсі. Причому є тенденції до росту – думаю, це зв’язано не лише з нашою діяльністю по ознайомленню людей з перевагами членства у Митному союзі, але й з об’єктивним розчаруванням з приводу європейських перспектив України. Якщо поставити питання на референдум, люди оберуть Митний союз. Це факт».

З приводу нашого з вами так званого «розчарування» в європейській інтеграції України я коментувати не збираюся, оскільки краще, ніж народний депутат від Сокальського виборчого округу Степан Курпіль цього не зробиш. Про переваги євроінтеграції нашої держави він наголошував на кожній зустрічі з виборцями впродовж усієї виборчої кампанії до Верховної Ради. До речі, Степан Курпіль знову працює в Комітеті з питань європейської інтеграції (головою якого є заступник голови партії «Батьківщина», знаний політикміжнародник Григорій Немиря). Я впевнений, що на Сокальщині (і не лише) не знайдеться жодного розчарованого в євроінтеграції України. А відкриття митних переходів на території Сокальського району – лише питання часу!

Я, шановні читачі, хотів би в міру своєї компетенції та поінформованості дати деякі роз’яснення щодо тих моментів, які насправді криються за лаштунками Митного союзу, за який нас так ревно агітує гореполітик Віктор Медведчук.

Момент перший. Нас приваблюють можливостями вільної торгівлі в рамках Митного союзу. Вільна торгівля – це коли країни відмовляються від застосування тарифних (експортних та імпортних мит) та нетарифних (прямі обмеження) обмежень у взаємній торгівлі. Чи є гарантія, що такий режим торгівлі буде діяти? Хто її зможе дати?

Нагадаю, що декілька місяців тому Верховна Рада України вже ратифікувала угоду про вільну торгівлю з країнами СНД. Тобто, така угода вже є. Немає тільки вільної торгівлі. Бо, наприклад, на поставки нафти та газу з Росії застосовується експортне мито. З іншого боку, в угоді чомусь немає такої важливої складової вільної торгівлі, як доступ до газової труби. Ні, не до української, а до тієї, що проходить територією Російської Федерації і яка потрібна нам для отримання газу з альтернативних джерел, наприклад, з Туркменістану.

Більше того, це вже не перша угода про вільну торгівлю. Першій (з Російською Федерацією) – вже 20 років. Вона була підписана ще в 1993 році. Звичайно ж, вона не передбачала вільної торгівлі, оскільки передбачала низку вилучень. І звичайно ж, такі вилучення стосувалися енергетичних ресурсів. Потім була угода про вільну торгівлю з країнами СНД. Як і перша угода, вона тільки в назві містила слово «вільна», а насправді знову передбачала вилучення стосовно енергоресурсів.

Напрошуються такі висновки. Перший – жодної гарантії щодо дії режиму вільної торгівлі в рамках Митного союзу немає. Другий – історичний екскурс показує, що режим вільної торгівлі може існувати поза рамками Митного союзу. Митний союз для цього не потрібен. Потрібно лише одне – бажання та політична воля. На жаль, ми такої волі з бажанням ніколи не бачили і, мабуть, не побачимо з боку нашого північного сусіда.

Момент другий. Нам заявляють, що Митний союз призведе до спрощення митних процедур та усунення взаємних митних бар’єрів. Спробуємо з’ясувати те, про що не заявляють поборники цього союзу. Україна, як і більшість країн світу, має два податкових органи – податкова та митна служби, котрі збирають податки всередині країни та на її кордонах. До останніх податків належать ПДВ на імпортні товари, акциз та імпортні мита. А це немаленька сума. За офіційними даними, українська митниця у 2012 році перерахувала до державного бюджету 120 млрд. грн., або 40% усіх надходжень (загальна сума податкових та митних надходжень становить за рік 300 млрд. грн.)

У Митному союзі взаємних митних кордонів немає, бо це спільний митний кордон. Тоді виникає запитання: куди, у бюджет якої країни будуть зараховувати податки при імпорті, а в окремих випадках – і при експорті? Вони зараховуються у «спільний кошик» Митного союзу. Далі відбувається розподіл цього кошика між країнамиучасниками. Як завжди, «побратськи». Між нинішніми учасниками Митного союзу це відбувається так: Російська Федерація отримує 88%, Казахстан – 7,5%, Білорусь – 4,5%.

Необхідно, на мою думку, вказати на принцип прийняття рішень. А відбувається це, як в акціонерному товаристві, за кількістю голосів: 57% належить Російській Федерації, решта, по 21,5% – іншим двом учасникам. Як може міноритарний акціонер змінити рішення, яке не сприймається мажоритарним акціонером?

Що стосується митних процедур, то нам слід домагатися спільного митного та прикордонного контролю. І не лише на східному та північному кордонах, але також на західному. А для цього зовсім не потрібно Митного союзу. Як і у першому моменті, бракує «дрібнички» – політичної волі. Заради справедливості слід наголосити – не тільки і не стільки з української сторони.

Момент третій. Щонайменше останні десять років ми постійно чули від Росії: «Україна краде газ, ми дотуємо споживачів газу в Україні». І раптом останнім часом ми чуємо зовсім інше: «Вступіть до Митного союзу, і ми будемо вам продавати газ за цінами, за якими продаємо російським споживачам, тобто значно дешевше». Це насторожує. Щось тут не те. Але абстрагуємось від емоцій. Допускаю, що для втягування України до Митного союзу таку норму застосують. Але це не більше, ніж наживка.

Суть у тому, що нещодавно Російська Федерація стала учасником Світової організації торгівлі (за вступ до якої чомусь весь час критикувала нас). Відповідно до взятих зобов’язань, вона повинна привести свої внутрішні ціни на енергоносії до світових. Тобто, і російські, і українські споживачі скоро будуть платити стільки ж, скільки платять інші країни. Ефект обіцяних знижок може бути короткотерміновим. Та й суми знижок легко буде компенсувати іншим шляхом – через розподіл спільних доходів на митниці. Тільки не забуваймо про те, у кого знаходиться контрольний пакет голосів.

Але для Росії можливі також інші схеми компенсацій. Широкі можливості перетікання грошей відкриває ПДВ. Нагадаю, що за природою цього податку ним оподатковується лише імпорт, при експорті його немає, бо товар споживається в іншій країні.

Сьогодні при імпорті товарів з Росії ПДВ платиться в український бюджет. У Митному союзі митних кордонів немає і ПДВ при експорті (для нас це імпорт) буде йти у бюджет країниекспортера, а не імпортера, як це відбувається зараз. Це буде стосуватися і українського експорту. Але експорт з України в Російську Федерацію майже вдвічі менший, ніж зворотній експорт до нас.

Відповідно, наслідком стане зарахування до бюджету Російської Федерації у два рази більших сум, ніж до українського.

А які можливості відкриваються у зв’язку з експортним відшкодуванням ПДВ. Наприклад, товар експортується через посередника іншої держави. В результаті внутрішній ПДВ зараховується у бюджет однієї країни, а зобов’язання залишаються за бюджетом іншої. Так легко і просто «вимити» бюджет цілої країни.

У зв’язку з газовими обіцянками, як тут не згадати зрадницькі харківські угоди. За ними ми нібито отримали знижку на газ у 100 доларів. Справді, ми зараз платимо менше на цю суму. Але подивіться уважно угоду. Вся сума так званої знижки оформляється щороку боргом України перед Росією. Наприклад, вам кажуть: «Я тобі продам автомобіль не за 400 тис. грн., а зі знижкою у 100 тис. грн., тобто за 300 тис. грн., але 100 тис. грн. ми оформляємо, як твій борг». То яку знижку ми отримали? Та і з якого дива нам хтось буде надавати знижку? Дармовий сир буває лише в мишоловці. Це загальновідома істина.

Шум навколо теми суцільних переваг, якими забивають нам голову, має лише одну мету – будьяким чином втягнути Україну в Союз. І насправді не в Митний, а в Радянський Союз (в цьому випадку не має значення назва, яку сьогодні використовують). До того ж, Митний союз передбачає передачу суверенних повноважень держави, деюре, наднаціональному органу, а дефакто, розуміючи розподіл голосів в ньому, – іншій державі. Бо не може, наприклад, ставка мита в Білорусі, бути іншою, ніж в Україні за умови їх участі у Митному союзі. А це означає, що встановлювати їх буде не власна країна, а лише хтось «зверху». Це стосується також ПДВ і акцизів. Вони мають бути єдиними у Митному союзі. Тому питання податкової та митної політики перестають бути повноваженнями української держави. І не лише ці питання, а й сам політичний курс держави. Так що думаймо, шановні співвітчизники, у що нас насправді втягують різні громадські рухи на зразок медведчуківського «Українського вибору»…

Про головне. Митний союз повністю перекреслює наш європейський вектор. У двох шлюбах одразу бути неможливо. Можна мати одночасно зони вільної торгівлі з ЄС і з країнами колишнього СРСР. Але не можна бути у Митному союзі і мати зону вільної торгівлі з ЄС. Ці речі несумісні.

Європейський вектор України – це не географічний, а цивілізований вибір. Це вибір цінностей, способу життя, рівня добробуту, до якого ми повинні прагнути. У цей вектор вписується і зона вільної торгівлі з нашими східними сусідами, але
без дискримінаційних вилучень та обмежень.

P.S. Коли стаття була надана до друку, стало відомо про те, що Президент України своїм указом об’єднав податкову та митну служби в нове міністерство – доходів і зборів, якому також передаються функції адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (сьогодні це функція Пенсійного фонду). Очевидно, що Президент намагається створити чергового фіскального монстра, який контролюватиме практично всі фінансові потоки країни.

Олег КОЖУШКО, помічник-консультант народного депутата України Курпіля С. В., голова фракції «Батьківщина» в Сокальській районній раді, магістр державного управління.

Голос Сокальщини на GoogleNews