Листи до редакції

Думаю, треба українцям виходити на акції протесту…

Мені уже вісімдесятий рік, живу сама в селі. Уже тридцять літ у мене хворі ноги, часто лежала в лікарнях, але групи інвалідності ніхто мені не призначив. Мабуть, треба було віддячитись лікарям, але де ж взяти гроші сільській жінці, яка все життя працювала в колгоспі? Час від часу підліковувалась, а тепер в лікарню і не йду, бо медицина платна, безкоштовних ліків не дають, медикаменти – дорогі. Спочатку пила одні таблетки, згодом почала вживати дешевші, а тепер і тих немаю за що купити.

Я 37 років пропрацювала в колгоспі і заробила пенсію 1100 гривень. Що ті гроші нині варті, як за них можна прожити? Заплачу за газ, світло, куплю хліба, овочів, та й по пенсії. Господарки не тримаю, город теж не саджу, бо вже нема сили, отак за ту мізерну пенсію ледь зводжу кінці з кінцями.

А ще хочу сказати таке: колись у всіх селах оброблялися землі, городи, жоден клаптик не облогував. На полях росли буряки, картопля, колосилася пшениця. А тепер люди збайдужіли, нехочуть працювати на землі. Вздовж трас, доріг ростуть не сільськогосподарські культури, а височезні будяки, борщовики. Ніхто їх не косить, дозріває насіння і висипається, вітер розносить його по полях. Скоро сільські хати будуть потопати не у квітах, садах, а у будяках.

Часто задумуюсь: чому ми бідні? Мабуть, тому, що мовчимо. Думаю, треба українцям виходити на акції протесту, висловлювати непокору такому життю, бо за нас цього ніхто не зробить.

Ольга СЕМЕНЮК.
с. Копитів.

Голос Сокальщини на GoogleNews