Листи до редакції

Терниста стежина мого життя

Дивлюся на нашу молодь і дивуюся: звідки такий песимізм? Адже все у них, здається, є, а вони не мають бажання ні щось робити, ні вчитися. Для них – життя проходить, наче з вікна поїзда, який їде від станцї «Народження» до станції «Старість». Вони є байдужими його спостерігачами. І це мене лякає, бо хто ж буде будувати нашу державу, хто продовжуватиме наш український рід? Моє покоління виросло у важких умовах, де головним було просто вижити та знайти себе у цьому світі. Зрештою, нині важко це зрозуміти юнакам та дівчатам, бо за вікном мирне небо та вдосталь продуктів у наших крамницях, а тоді були воєнні та післявоєнні роки, коли на очах гинули люди та родини, був голод, холод і розруха. Ось моя життєва історія.

…Я народився 23 березня 1930 року в селі Княже в родині Івана та Меланії Покотюків. Родина жила на хуторі за селом. Жили безбідно, мали 5 га поля та тримали господарку. В ті часи у селі всі працювали, від малого до великого. Навіть діти: дівча чи хлоп’я, маючи два вершка від чубка, пасли гусенят чи каченят на вигоні. У старших дітей було більше обов’язків, ті мали наглядати за молодшими сестрами чи братами, доглядали телят та іншу живність, пасли корови та коней. Тож я у вісім років уже пас корову. Вранці часто мерз у ноги, бо не було в що взутися та тепло одягнутися. Мама йшла у поле і залишала на мене Марічку, яку я мав нагодувати, перевдягнути, доглянути. Деколи вона брала й нас з собою в поле: розгортала рядно під півкопою снопів жита, і я там няньчив маленьку сестру.

Восени у вісім років пішов до школи, яка була в селі. У 1938 році навчання у ній велося польською мовою. Тут навчався лише один рік, закінчив перший клас. В 1939-му прийшла війна. І кордон став по річці Західний Буг. Наше село відійшло до Радянського Союзу. Вся молодь зі села втекла за кордон, де були німці. Школу знову відкрили, і я продовжив навчання. За перших совєтів, так потім їх називали у селі, закінчив два класи. А четвертий вже вчився за німців, які прийшли в село у 1941-му. Тож мені довелося навчатися у школі і за поляків, і за німців, і за совєтів. У 1942 році, через вояків УПА, які часто квартирували у нашому селі, Княже спалили. Школа також згоріла до тла і три роки діти не могли навчатися. Натомість окупанти проводили різні акції, щоб приборкати й залякати населення. У 1944-му до нас наближалася лінія фронту, тож було чути вибухи снарядів та бомб. А невдовзі велися бої за селом. Все це я пережив…

В 1944-му батька забрали на фронт. Відтоді почалась моя терниста дорога. На плечі чотирнадцятилітнього хлопця лягло все господарство та відповідальність за родину.

Після війни тато повернувся інвалідом і не міг працювати на землі. Тож всі польові роботи з 1944 по 1949 рік лягли на мої руки. Ми тоді обробляли 5 га поля, на яких вирощували картоплю, жито, пшеницю, ячмінь та овес для коней. Мені було лише п’ятнадцять, але я мусів орати, сіяти, збирати врожай з поля. Взимку мені доводилося вивозити до 50 фір гною. Сам їздив до млина, де тільки не був: у Стоянові, Матові, Тартакові, Забаві, Сокалі… На своїх плечах тягнув усю родину: двоє стареньких – дідуся та бабусю, двох малолітніх сестер Марійку та Надійку, батька-інваліда.

Після війни родина дуже бідувала, бо хата згоріла, худобу в нас забрали. Все довелося починати з початку. Мама випікала 12 буханців хліба в печі. Цього на тиждень нам не вистачало. Тож що два місяці я їздив до млина. Згодом батько організував будівельну бригаду, щоб відбудувати село, яке згоріло. І я мусів один день йти в поле, а наступного – працювати в будівельній бригаді. Тоді ми будували сільську школу. Їздив до лісу за дровами. Бо вони були потрібні, щоб завести двигун, який мав змолоти зерно на муку. Про електрику в той час ніхто й не знав. Про трактори та комбайни ніхто й не чув, ці машини з’явилися у 1953 році. Електрифікували село 1965-го. До тих пір привозили бочку нафти і давали на кожну сім’ю не більше літра. Однак її міняли на продукти: яїчка, овочі, молоко, масло… Платили й примусовий контингент. Змушували людей давати позику державі. Хто не хотів цього робити – примушували, інакше сказали б, що він ворог народу, і могли вивезти в Сибір.

Пам’ятаю такий випадок: батько був на фронті. До нас у хату прийшов уповноважений, який сказав, що ми маємо 5 га поля, і мусимо заплатити стільки-то зерна. Мама розплакалася і просила його змилосердитися, бо чоловік на фронті, а в неї на руках немовля та шестирічна Марічка. Уповноважений, насупившись, грізно промовив: «Жывешь в Советском Союзе, дышишь советским воздухом, а крепить мощь государства не хочешь?! Даю тебе три дня. Если не отвезешь, твое место на Соловках».

Щоб нас не вивезли, ми з дідом цілу ніч і цілий день молотили ціпом снопи жита, перевіяли та зібрали 300 кілограмів зерна. Вранці я повіз його, з товаришем Іваном, здавати в Борочичі, де приймали контингенти з цілого району. Тоді довелося стояти цілу добу з підводою, щоб зважити зерно та отримати квитанцію. Через декілька днів уповноважений прийшов перевірити, чи ми дійсно здали контингент.

В 1952 році я пішов до армії. Служив у місті Термес на Афганському кордоні. Тут була спека 50 градусів. Та я швидко вбувся і звик до армійського життя, начальство мене ставило за приклад іншим. І за рік вже заслужив відпустку додому. А за два роки мобілізувався. Село тоді було не впізнати. Воно повільно відбудовувалося. Молодь на вихідні ввечері збиралася «на музики», де грали гармошка, баян та скрипка. Нині, кому скажеш з молодих – розсміються, мовляв: «ну і музика». Але в той час для нас це було щось. Молодь веселилася і танцювала. Тоді всі в селі жили бідно. У хаті не було підлоги, щосуботи мама змащувала її жовтою глиною. Як висохло, стелила соломою і запускала всіх до хати, яка складалася з однієї кімнати. Ніхто не бачив солодощів, не мав удосталь цукерків. Пам’ятаю, коли дідусь купив мені цукерки, то я їх сховав і брав по одному. Тоді смакував.

Виробив патент і займався столярними роботами. Робив шафи, вікна, двері, кофри для молодят. Після роботи вчився у вечірній школі, отримав атестат про середню освіту. А невдовзі райпобуткомбінат скерував мене на курси з ремонту побутової техніки. Після їх закінчення, 24 роки відпрацював майстром з ремонту побутової техніки у Сокалі. Мені пощастило побувати дев’ять разів у Сполучених Штатах Америки, де проживає моя родина. Мав нагоду там залишитися, але я люблю рідну землю та Україну, тож не мислив свого життя без неї. Нині думаю, що вчинив правильно, бо хто ми там на чужій землі? – чужаки, без роду та племені. А тут все наше, рідне, українське, скроплене кров’ю патріотів та потом селян, які мозолистими руками вирощують хліб. Тільки прикро мені, що нині росте покоління, яке байдуже до всього.

Моє покоління боролось за життя, тягнулось до високих ідеалів, хотіло вчитися і працювати, а нині хлопці та дівчата мають всі умови, щоб вчитися, здобувати фах і працювати для України. Однак не хочуть. Роздумую над цим, і боляче, що буде далі з Україною. Не хочу, щоб наші діти та внуки відчували себе у власній державі втраченим поколінням.

Олексій ПОКОТЮК,
житель села Княже.

Голос Сокальщини на GoogleNews