Новини культури

Лідія Гій-Шишка – творець віршів

Лідія ГІЙ-ШИШКА народилася 14 вересня 1974 р. в м. Гола Пристань Херсонської області. Згодом сім’я переїхала на батьківщину – Сокальщину, у с. Першотравневе (Лешків), де навчалась у місцевій школі.

У 1990 р. переїхала з батьками у с. Войславичі, де живе і нині та працює листоношею. У 1992 р. закінчила Червоноградське СПТУ №55, згодом – бухгалтерські курси при Харківському фінансовоекономічному інституті.

Вірші пише зі шкільної лави.

Друкувалася в газетах «Життя», «Журавлик», «Джерело життя» та районному часописі «Голос знад Бугу».

Найбільшою винагородою в своєму житті вважає дітей, тому що саме через них втілює в життя те, чого не змогла досягти сама.

 

 

ФОТОАЛЬБОМ

Люблю фотоальбом гортати…

Старийстарий, ще тих років,

Коли стара стояла хата

Й бузок довкола неї цвів.

Коли розлога пишна липа

Була маленьким деревцем,

А сонях, сонечком налитий,

На тин спирався стебельцем.

Коли доспілими плодами

Дітей до себе сад манив.

Коли з чарівними казками

Все поринало в царство снів.

Де молоді ще мама й тато,

Де лиш для них бузок зацвів.

Де ще стоїть старенька хата,

Й спориш густий подвір’я сплів.

Люблю старий альбом гортати,

Від нього дивне б’є тепло…

Десь тут колись взяло початок

Моє життя… Моє єство.

 

НЕПОВТОРНЕ ПОВТОРЕННЯ

Під небом все колись уже було:

І ніч, і день, і сонце, місяць, зорі…

Громами піднебесся теж гуло

І шаленіли хвилі в синім морі.

Був крик і відчай, пустота в душі,

Та відростали знов надії крила.

І надихала муза на вірші, 

Й до віри знову поверталась сила.

На світі все уже колись було,

Немов пісок, пливли годиниднини,

Сплітались душі і тіла в одно…

Був плач і сміх, й народження людини!

Усе колись відчутим вже було:

Хтось говорив комусь: – Люблю…

 кохаю!

Чиєсь від люті рвалося єство,

А хтось благав: – Прости.

(Бо я прощаю).

Усе до нас вже сказаним було,

Мінялося лише місцями слово.

Лиш серце так ніколи не цвіло

Від слів знайомих та невипадкових.

У всесвіті вже все колись було…

Усе повториться ще неодноразово!

Лиш нас таких ніколи не було

Й не буде більш, таких як ми,

ніколи.

 

ЗОРЯНЕ ПОВІР’Я

Чомусь не спиться. Запитаєте:

 безсоння?

– Та ні… Це просто ночі чарівні!

Сідаю на широке підвіконня,

Дивлюсь на зорі, що підморгують

 мені.

Вдивляюся і, мов лечу в безмежність,

Де розсипає діаманти зорепад,

Природі віддаю свою належність,

П’янкий вдихнувши ночі аромат.

Милуюся… З небесного шатра

Ясна зоря в густу траву спадає.

Єство захоплено вигукує: пора!

І мимоволі я бажання загадаю.

…Повір’я це і в радості, і в горі

У серці ще з дитинства бережу –

У вишині Хтось рясно сіє зорі,

Щоби надіявся і вірив хтось внизу.

 

КОЛИСКОВА ДЛЯ ДОНЕЧКИ

Сонце за гору сідає,

Ніченька вийшла із гаю,

Дивозоря вечорова

Тихо співа колискову.

В лісі поснули звірята,

Сплять в гнізді лелеченята,

Мріє у лузі калина,

В люльці дрімає дитина.

Спи, моя донечко, спи…

Хай же до тебе у сни,

В сукнях із квітів бузкових,

Феї прилинуть казкові.

Хай затанцюють для Тебе

Танець у зорянім небі,

Хай на повіки твої

Шлють поцілунки свої.

Казку нехай прошепочуть,

Й дивопилок розпорошуть.

Дивопилок із торбинки,

Щоби заснула дитинка.

Сиплеться дивопилок,

Ніжно звучить голосок –

Зіронька в небі співає.

Доня моя засинає.

Спи, моя донечко, спи…

 

ВЖЕ НЕ ВЕСНА З ТОБОЮ МИ…

Час рікою пливе…(народна пісня)

Вже не весна з тобою ми – в зеніті літо,

Як пролітають швидко птахами роки…

Ще ніби вчора, я приймала квіти

З твоєї ніжної та юної руки.

Ще ніби вчора вірили у казку:

Царівна – я, Ти – лицар на коні…

І дарувало сонце з неба ласку,

Нам пророкуючи щасливі світлі дні. 

Та… не судилось! Розійшлись дороги,

Урізнобіч розвело нас життя.

У кожного тепер свої пороги,

Свої світи і… тихе каяття.

Не повернути час назад і долю,

Усе майнуло, наче день один,

Царівна юна нині – твоя доня,

Казковий принц сьогодні – вже мій син.

І лиш для них, тепер усе для них:

Травневі ночі, зорепад, світання.

Букети дивоквітів запашних

І ніжний дотик першого кохання.

Все буде так, як і заведено у світі:

Юнь вальсуватиме під музику весни.

А срібнокоса зрілість непомітно

На плечі шаль накине восени.

…………..

Вже не весна з тобою ми – а зріле літо,

Про юність залишились тільки сни…

Зриває вітер пелюстки зів’ялих квітів,

Змиває фарби дощ із нашої весни.

 

НА ЗАХИСТ МОВИ

Знов тривожна вістка краєм пролетіла:

Хочуть солов’їній обірвати крила!

Вже готова плаха, кат стоїть, гигоче…

Мово наша, птахо, чом злетіть не хочеш?!

Зв’язані на туго зранені крилята –

Отака наруга клятого пилата.

Чим же завинила, мово, перед ним Ти?..

Тим, що пишнослів’ям вмієш зарясніти?..

Тим, що гордо носиш вишиту сорочку?..

Тим, що жовтосині стрічки у віночку?..

А чи, що ширяєш, мов лелека білий,

Від Карпат величних, ген аж поза Смілу.

Не здавайся, рідна, горда наша птахо,

Ми уже ідемо руйнувати плаху.

Ми уже в дорозі, рідна наша ненько,

Ми йдемо у Бозі душею й серденьком.

Дітям бо негоже рідного цуратись.

Поможи нам, Боже, мову врятувати.

 

 

Голос Сокальщини на GoogleNews