Новини культури

Рани, які ще довго ятритимуть душу…

«Я прийшов до вас зі своєю новою книгою не для того аби заспокоїти ваші рани. Я прийшов їх ятрити», – ці слова письменника Романа Федоріва мені чомусь пригадались під час літературномузичної години, присвяченої 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка, котра мала назву «Мені ж, мій Боже, на землі подай любов!»

Почався захід словами ведучого: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Так говорив Ісус Христос у прощальній промові до своїх учнів. «Небесна сотня» – так сьогодні ми називаємо тих, хто поклав своє життя у боротьбі проти неправди, проти сваволі сильних світу цього, хто помер за наше з вами щасливе майбутнє… «Хто як не я?» – говорив кожен із них своїй матері, дружині, дітям, друзям. «Хто, як не я?» І злетів голубом Святий Дух над їхніми домовинами. А душі їхні, стоячи перед Господнім Престолом, молять Всевишнього аби післав волю, щастя, братню любов на нашу рідну землю».

А далі була хвилина мовчання. І десятки сердець післали щиру молитву «Отче наш» до неба. Пісні «Не спи, моя рідна земля», «Кленова балада», вірш «Пам’яті загиблих» викликали душевну бурю у глядачів. Біль, скорбота і водночас гордість переповнили серця. І линули зі сцени пісні, слова сценарію, безсмертні Шевченкові вірші, кожне слово яких – істина.

А в залі у глядачів блищали на очах сльози, бо те, що відбувалося на сцені, спонукало задуматись, зробити вибір, кинути виклик, взяти на себе відповідальність. Щире і пророче слово Кобзаря життєдайним дзвоном озивалося у серцях присутніх. Його дух, немовби витав у залі.

І гріли Шевченкове серце лампадки, що горіли на сцені, і свічечки в руках учасників, а мудрі його очі з портрета дивилися в зал і, здавалося, промовляли: «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає». А зі сцени лунало: «Мені ж, мій Боже, на землі подай любов» – просив великий син української землі – і Господь вислухав його.

І ми, всі живущі, через дві сотні років звертаємось до Шевченка словами Лесі Українки, словами, котрі вона вклала в уста своєї Мавки. «Ні. Ти не вмер, ти вічно будеш жити, ти в серці маєш те, що не вмирає».

…Звучав безсмертний «Заповіт», лунали оплески, втиралися сльози. І кожен з присутніх розумів, що кінцеві слова ведучого стосуються і до великого Кобзаря, і до «Небесної сотні». І десь в найпотаємніших куточках душі жевріла надія, що й для кожного з нас настануть кращі часи.

Марія МИХАЛЬЧУК, бібліотекар с. Гута.

Голос Сокальщини на GoogleNews