Кілька десятиліть тому Олена Теліга залишила нам свій заповіт, який й донині є дуже доречним. "Чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символами наших визвольних змагань, писала вона, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб в найдальших закутках землі усім було видно НЕЗАБУТНІ ПОСТАТІ у весь великий зріст…". Й справді, навіть на двадцятому році нашої незалежності мусимо ще й далі кричати в "мільйони рупорів" про тих сотні тисяч знаних і незнаних українських синів і дочок, котрі боролись за неньку-Україну. До них належить наш земляк Володимир Макар, для котрого кредом життя було Франкове "Лиш боротись значить жить".
Його батьки походили з села Поториці, хоча Володимир народився в Станіславові, де батько служив в артилерійському полку австрійської армії. Він рано осиротів, ріс у захоронці Сестер Служебниць, а потім жив у бурсі при духовній семінарії та вчився у гімназії. У 1929 році став студентом Львівського університету, де вже тоді влився у націоналістичний рух. Його ув’язнили в Березу Картузьку. Коли вибухнула Друга світова війна під час повороту до дому, через поранення втратив ногу. Вилікувавшись він вчителював на Радехівщині та організовував підпілля ОУН. Саме з уст Володимира Макара від імені ОУН мешканці міста Сокаля почули радісну вістку про відновлення української державності Актом 30 червня 1941 року. А через те, що з ворогом не міг боротися зброєю, то взяв у руки перо і працював у підпільній радіостанції ОУНУПА "Вільна Україна", закодованій під назвою "Афродита" в Карпатах. Разом з тим він опрацьовував стоси організаційних матеріалів, що надходили до Проводу з різних теренів України. За дорученням Проводу ОУН у 1945 р. він перебрався на захід, де працював у закордонному представництві УГВР на теренах Австрії, а за деякий час переїхав до Канади, де включився в громадськополітичне життя. Був одним із засновників, ініціаторів і членів редколегії серійного видавництва Літопис УПА. І саме з ініціативи товариства Літопису УПА в родинному селі Володимира Макара спорудили йому пам’ятник. Задум виник ще у 2003 році. Але конкретна розмова почалася в кінці весни цього року. Творити бронзове погруддя взялися скульптор Петро Кулик та архітектор Володимир Блюсюк. Та згодом виникла ще одна дуже добра ідея зробити стіну Слави, на якій викарбувати імена двохсот жителів Поториці, котрі загинули в боротьбі за волю і незалежність України. У день урочистостей до стіни підійшла старенька жінка. Пальцями торкалася до викарбуваного прізвища Григорій Шклянка, сотенний "Куліш". На запитання мовила: "То мій рідний брат". До старенької підійшли її діти і внуки, запалили свічу. І інші мешканці Поториці очима повними сліз зупиняли свій погляд на іменах батька, брата, сина…
А мало не вся Поториця того погідного листопадового дня зійшлася до сільської ради, щоб віддати шану своєму односельцю Володимиру Макару. З хоругвами прийшла церковна процесія на чолі зі священиками о. Богданом, о. Романом, о. Тарасом та о. Василем і освятили пам’ятник. Духовні особи сказали правдиві слова про щирого патріота, котрий все своє життя посвятив ідеї визволення України.
Святкове віче, яке вели директор Поторицького народного дому Ірина Стрілець та завідуюча бібліотеки Ірина Калиш, відкрив сільський голова Роман Смик, котрий вважав своїм святим обов’язком ідею Літопису України втілити у життя, саме це товариство надало ще й кошти для творення пам’ятника Володимиру Макару. Стіна Слави споруджена на кошти поторжан та спонсорів. До них належать ВАТ "Радехівський цукровий завод" (представник Богдан Мисак), "Галичхутро" (Василь Муха), сокальчани Олег, Богдан Тимощуки, Сергій Проць, поторицькі підприємці Богдан Гладун, Ігор Чечіль. Благоустрій площі зроблено за кошти, виділені з місцевого та районного бюджетів. Сільський голова подякував усім, а також за поради та підтримку головам Сокальської райдержадміністрації та районної ради Миколі Мисаку та Олегу Солодяку і начальнику відділу містобудування, архітектури та ЖКГ Мирославі Баралус.
Про невтомного трудівника на ниві українського відродження, борцяреволюціонера говорили: голови Сокальської райдержадміністрації та районної ради Микола Мисак та Олег Солодяк, директор Поторицької ЗШ Ірина Мазурик, представник товариства Літопису УПА Микола Пасівничий, заступник голови районної організації Спілки політв’язнів Орест Викрикач. А племінниця Володимира Макара, старенька Ганна Томчук поклонилася всім низенько до землі за те, •що вшанували пам’ять її дядька. Внуки занесли квіти до постаменту.
Між виступами чудово співали учасниці ансамблю "Зорецвіт" Поторицького народного дому. Пісні у їх виконанні розчулили не одну душу, розтривожили не одне серце. Учні Поторицької школи теж подарували присутнім гарні задушевні пісні. І наймолодші учасники свята вихованці Поторицького дитячого садка завоювали симпатії дорослих своєю щирістю декламування патріотичних віршів.
… У Торонто я була на могилі Володимира Макара, тепер же він у бронзі повернувся в рідне село, яке любив, як і нашу Україну, до останнього подиху. Йому було однаково, чи його хтось згадає в рідній стороні, чи ні. Проте, як писав Тарас Шевченко:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять лукаві, і в огні
Її окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Оксана ПРОЦЬ.
Фото автора.