Старі галицькі містечка мають у собі щось спільне. Але наше, щоб там не казали, поособливому примітне та відзначене, чи то рукою Творця, чи то "Космосом", що застиг в центрі міста з однойменною назвою художній музей "Людина. Земля. Всесвіт". Минулого року музей відзначив своє 25-річчя з часу заснування. З 1990 року став філією Національного музею у Львові, а з 1995 року філією Львівського музею історії релігії. Художник, пророк, мислитель, різьбяр, поет, богослов ця людина поєднала у собі на диво рідкісний феномен таланту, що народився в мальовничому Надбужанському краї. Це він з власної ініціативи та за власні кошти 1985 року разом з дружиною Наталею заснував художній музей, який став справжньою окрасою та перлиною духовності Сокаля.
Писати про Анатолія Стратоновича Покотюка особливо приємно. Ще на зорі незалежності України 1992 року мені від мого тата дісталась маленька іконка його давнього товариша Анатолія Стратоновича Покотюка з побажаннями: "Хай ця Почаєвська Божа Мати та Священна Земля з гори, де вона з’явилась біля Почаєва, що вмонтована тут, благословляють Тебе в житті і добрих діяннях. В ім’я Бога і Святої України". Пройшли роки, а згадка про творчість сокальського митця надихає мене на СЛОВО та роздуми про людське буття. Бо ж сказано у Євангелії від Іоанна, що "Спочатку було Слово, і Слово було Бог". Зроджене з великої любові, воно є передумовою народження справжньої творчості, гармонії космічного буття й оновлення душі, що промовляє до нас образами та символами. Навчитися їх бачити нелегке уміння для звичайної людини. Але ж справжнє мистецтво можна осягнути, коли говорить душа! От чому в експозиціях музею "Людина. Земля. Всесвіт" тихо і затишно.
Застигла вічність спонукає кожного відвідувача виставкових зал до роздумів про сенс життя, швидкоплинність часу та пошуки втраченого Бога. Пригадуєте епізод з народної казки? Десь там на високому дубі є кована скриня, а в ній схована голка як символвідгадка. Спробуйно відшукай! Тисячі думок з’являються в голові при перегляді виставкових експозицій. Вражають філігранно вирізьблені найменші візерунки та відтінки з майстерно поєднаними породами дерев в різних техніках. І кожна така виставка заслуговує на особливу увагу: "Тарас Шевченко Апостол Правди і Світоч Духу", "Свята Україна", "Вогняне Вчення Поклик у Майбутнє", "Під Покровом Божої Матері", "ЖінкиВеликомучениці у християнському віровченні", "КиєвоМогилянська Академія" тощо. Попереду нові роботи і найвеличніший задум Анатолія Стратоновича – під одним музейним дахом створити своєрідний Пантеон Богородиці, що уособлює у собі любов до Матері Божої, МатеріУкраїни та рідної неньки. Недаремно в творчості митця ці теми такі близькі по духу і тісно переплетені "Свята Україна" та "Під Покровом Божої Матері".
Примітною є експозиційна зала "Тарас Шевченко Апостол Правди і Світоч Духу", де знаходяться унікальні видання творів великого Поета: Кобзарі (СанктПетербург, 1867 та Женева, 1878 років), найменший Кобзар (Краків, 1940 року), а також повне видання творів Шевченка (Львів, 1936 р.) тощо. На тлі цих безцінних експонатів вирізняється рукотворний образ Кобзаря в численних мініатюрах, старанно виплеканий Анатолієм Покотюком ще й тому, бо для Шевченка Бог поєднав три іпостасі волю (духовність), жінкуматір та Україну. Здається, всім відоме це тремтливе ставлення Кобзаря до жінкиматері, що уособлює у собі матір Христа Марію. Шевченкова Україна не менш значуща духовність образу, іпостась того Бога, що зберіг у собі та своїх творах: "Я так її, я так люблю Мою Україну убогу!", писав він. Його праправнук по лінії брата Йосипа Микола Лисенко в листі до Анатолія Покотюка висловив щиросердечні побажання "духовного розквіту і сили в поглибленому вивченні шевченкіани". Творчий пошук і досі триває. Митець спромігся на ще одну цікаву роботу мініатюрний пантеон образів великих українських просвітителів – Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Івана Франка, Лесі Українки, видатних діячів та історичних постатей України тощо.
Наступна виставкова зала Покотюка "Свята Україна", немов перегукується з Шевченковим СЛОВОМ. Численні мініатюри, присвячені Шевченкові та образу України, жінціматері та Богородиці, вражають величиною задуму. Кожен твір Покотюка це маленька розповідь про людську сутність, пошук правди та істини, своєрідний діалог з деревом, що дихає та оживає на склі Божими образами. Це наше бачення Творця, якого просимо про поміч в скрутних обставинах. Чи ж не Шевченко просив Бога допомогти людям "любити правду на землі" та "всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли"? Ще на зламі століть Василь Стефаник писав: "Весь наш народ тепер у муках, як жінка, що дитину родить". Через майже сто років доводиться повторювати приблизно те саме і шукати нові форми духовної міці та поступу. Але ж і Шевченко був переконаний, що це духовне рабство минеться. Майже утопічне, але таке оптимістичне пророцтво залишив по собі Великий Кобзар у своїх безсмертних творах: "І на оновлений землі// Врага не буде супостата,// А буде син, і буде мати,// І будуть люде на землі!" Достоїнство нації вимірюється силою духу саме таких людей. Вони народжуються, щоб стати світочами часу та епохи, пронести свій талант крізь віки для нащадків та утвердити гідне покликання на цій землі. Чи не для цього на світ Божий з’являється ЛЮДИНА? Кажуть, душа чує та сказати не може, тому виривається до нас з надр своєї свідомості несподіваними пророцтвами й талантом, що оживає і в нотах, і на полотні, і на дереві.
Ніна Матвієнко, народна артистка України, в одному із записів про творчість Анатолія Стратоновича слушно зауважила: "Художник торкнувся дерева, і в кожній його картині є маленький промінець світла. Це прийшло світло від Світла… Коли маленька мініатюра то велика душа, вона вмістилась в дивовижних руках. Хто торкається творчості художника, забирає від нього все добре, а дерево служить йому як молитва". Таким є справжнє мистецтво. Освячуючись у власних творіннях, істинний митець освячує навколишній світ та своїм талантом прославляє Боже диво. Недаремно ж упродовж багатьох років авторські ікони Анатолія Покотюка подорожували у паломництві багатьма святими місцями України та світу, аби укріпити християн у любові, духовності та вірі. Будьте певні, стіни музею поставлять море запитань кожному його відвідувачеві, а "живе дерево" змусить повернутись сюди не один раз. Бо, можливо, саме після відвідин музею стануть зрозумілими думки Анатолія Покотюка про те, що "ми – тимчасові жителі на цій Землі, мусимо поспішати, щоб виправити людську сутність, оглядаючись на свою, чужу дитину, оберігаючи квітку і дерево, птаху і метелика, тоді ми люди". Поспішаймо, ЛЮДИ! Час летить, а вічність наближається…
Ірина СЛАВЧАНИК.
(Продовження буде).