А слово таки гартує дух і лікує душу, в слові живе народ і твориться нація. Традиційно щороку розмірковуємо про значення і силу слова у березні, коли вшановуємо пам’ять геніального Тараса Шевченка, основоположника нової української літературної мови. Хоча справжні українці, котрі добре засвоїли Тарасову науку, стоять на сторожі щоденно. І це бачимо в наших дітях. Вони вірять у майбутнє України і важко переживають сьогодення. І залишаються щирими українцями. Переконливо свідчать про це вчинки. Спостерігаємо, як переживають річницю Революції Гідності. І бачимо, що непросто дитячим думкам змиритися зі смертями на Майдані два роки тому і з усвідомленням того, що і сьогодні живуть у країні, де йде війна… Про це розмірковували учні 6(10)-А класу (класний керівник – Н. Гуз) на реквіємі «Пам’яті Небесної Сотні присвячується…» Під час заходу звучали спогади очевидців, поезії простих людей і тривожні роздуми над тим, як хочуть мирного неба. Згадували найактивніших учасників Євромайдану і волонтерів, своїх земляківсокальчан (окремо вклонилися світлій пам’яті Романа Лагна – тепер уже Героя АТО) і своїх майже ровесників, які віддали найдорожче – життя за європейський вибір України.
І знову приходили до висновку, що ми – великий народ, який має право на життя на своїй землі, на свою мову та культуру. Адже саме в цей час тривали заходи з відзначення Міжнародного дня рідної мови, під час якого і тематичні уроки та години спілкування, і виставки літератури та проекти на захист рідної мови створювали атмосферу національного відродження у воєнний час,.. а то вже якось усі ми втомилися від непростих буднів і невтішних новин.
І нарешті день народження геніальної поетеси і надзвичайної жінки в історії української літератури – 145-річчя Лесі Українки. На справжнє свято надії запросили гімназистів учні Оксани Процюк. Понад 30 дітей (учні 6-Б, 6-А, 4-А і 3-А класів) стали учасниками театралізованого дійства, де оживали на сцені сторінки життя «сеї дивовижної жінки, чи не єдиного мужчини на всю нашу Україну». Надзвичайно ніжно і гостро звучало слово Лесі і слово про Лесю. Поновому звучали поезії «Надія», «Конвалія», «До мого фортепіано» і наростало напруження у «Мріє, не зрадь», «Як я умру, на світі запалає…», «Хто вам сказав, що я слабка?» І оживавали сцени з «Лісової пісні», посправжньому і феєрично, як у справжній драміфеєрії, перевтілювалися хлопці та дівчата у незвичайних персонажів. І відчувалася любов до Лесиних творів та розуміння її творчості, її смутку за рідним краєм і болю за українську прийдешність. А далі – і особиста драма ожила в уривку «Твої листи пахнуть зів’ялими трояндами» та чарівному вальсі Лесі Українки (Христина Лисяк) та Сергія Мержинського (Назар Матвіїв).
Між сценами (ніби невимушено) із зали лунали уривки народних пісень, які так любила Леся Українка. Співали всі. Бо це ж так природно, коли звучить українська народна пісня там, де зібралися українці. І коли директор гімназії Любов Омеляш дякувала учасникам за чудовий захід, аплодисменти зривалися гучно і промовисто. Так, ми втомилися від воєнного лихоліття, але ніколи не втомимося бути українцями!
Галина Тимчишин, заступник директора Сокальської гімназії імені Олега Романіва.
