Святкові події

Дню Матері присвячується

Материнська віра.

Довгожданне сонце нарешті сповістило про прихід весни, ніжно торкаючи гілля дерев, кущів, найменших пагінців своїми промінцями, пробуджуючи після зимового сну їх до життя. Вони прокидались, вмивалися раннім дощемросою, обсушувалися вітром і радо шепотіли: “Здрастуй, сонце! Здрастуй, весно! Здрастуй, життя!”. І життя починалося.

Та не всюди було так весело.

У одній хатині, в чисто прибраній кімнаті, де здавалося було все: рядами акуратно на полицях поскладані книжечки, різні дитячі ігри і багатобагато м’яких іграшок: ведмедики, зайчики, собачки і навіть симпатичний левчик, на столі велика тарілка з апетитними фруктами і графин із смачним компотом. Все було! Не було найголовнішого  дитячого сміху.

Михайлик лежав у ліжку, він не спав і залюбки погрався б усіма цими забавками, та його ручки не мали силоньки тримати щонебудь, ніженьки  ходити, а оченята з напівприкритими повіками  дивитися на красу весняного раю. Він був важко хворим.

Дні і ночі проводила матуся біля Михайлика, годуючи його, вмиваючи, читаючи книжечки, та найголовніше, що вона робила  це щиро молилася. Молилася тільки за те, щоб її синочок дивом (!) одужав, бо за словами лікарів надії на одужання не було.

Минали дні, ночі, усі рідні давно втратили віру в те, що хлопчик одужає, а матуся  ні. Вона щиро молилася, благаючи всіх святих про диво. Одного разу, молячись, у розпачі матуся вимовила: "Господи! Якщо це можливо, забери моє здоров’я і віддай моїй кровиночці, моєму Михайлику. Хай він одужає, хай побігає босими ніжками по травичці, ловлячи метеликів, хай… Прошу Тебе, Господи!".

Виснажена плачем та розпачем, мати задрімала і наснився їй сон: Іде вона босими ногами на гору по каміннях, іде. падає, підіймається, знову падає, намагається піднятись і не може, та раптом чиясь сильна рука допомагає їй встати і вийти на гору. А там, на горі, велика рівнина вкрита зеленою травою, а вдалині мріє чиясь постать і біжить до неї, розкривши руки. Постать все ближче й ближче і … О, диво! Це її Михайлик! Раптом усе зникло і тільки голос: " Не втрачай віри! У твоїй вірі спасіння твого сина!". Прокинувшись, матуся почула слабкі, але такі довгожданні слова:  Матусю, я хочу… їсти. Я хочу… жити. І я буду жити!"

Весну змінило літо, літо змінила осінь, осінь  зима, і знову весна! Весняне сонце лагідно пробуджувало світ до життя. Пустотливі сонячні промінці крізь шибку весело ковзнули у Михайликову кімнатку і наповнили її ще більшою святковістю і радістю.

Русоволосий хлопчик з блакитними, як небо, очима і дзвінким, як весняний струмок, голосочком, весело і завзято з матусею вбирав Великодній кошичок, адже завтра Великдень!

Дивлячись на своє русяве, прудкеньке диво, мати не могла стримувати сліз, але це були сльози радості та вдячності за те, що її молитви були почуті Всевишнім.

Хлоп’ятко, помітивши матусині сльози, підбігло, ніжно обняло і промовило: "Не плач, матусю, я вже здоровий. Я так люблю тебе. Я так люблю Великдень. Весну. Я так люблю життя!"

Роман ШИШКА,
учень Войславицької ЗШІІI ступенів.

 

МАТЕРИНСЬКА ВІРА

Повертаюсь зі школи додому. Біля під’їзду безтурботно бавиться зграйка дітлахів, які уже давно вивчили уроки і тепер весело проводять свій вільний час. Та от чиясь мама кличе свою Наталочку полуднувати, а вона, захопившись грою з однолітками, не хоче йти.

І тут я згадала про свою маму, тож миттю побігла додому.

І ось сидимо ми з мамою за обіднім столом. Сьогодні їй випала нагода раніше прийти додому, щоб побути більше зі мною, поспілкуватися, розрадити мене, дати добру пораду. Бо не щодня випадає така можливість нам побути разом, щоб, притулившись до найріднішої, вилити усі сумніви, болі, що заховались у закутку мого серця..

Вперше за стільки часу я усвідомила, наскільки вона близька мені людина! Як же раніше не могла відчути, як гармонійно поєднані наші душі.
Вдивляючись їй у вічі, побачила там стільки ніжності, тепла і любові, на які здатна тільки мати. В тих материнських очах стільки любові, доброти, тепла і розуміння. А усмішка… Скільки у ній щирості! Ніхто так не усміхався мені, лише мама. Цей усміх несе в собі стільки безмежного тепла. Обличчя світиться від радості, очі випромінюють душевне щастя від гармонії двох споріднених душ, а у волосся закралася сивина… Що? Сивина? Ні, цього не може бути, мамо! Як вона посміла торкнутися твого шовковистого волосся і помалу відбирати молодість?

Як посміла нагадати мені про невблаганний швидкоплинний час життя? Чому ж роки не жаліють тебе, мамо? Була б я чародійкою, то наказала б усім чудодійним дощам змити твою сивину, повернути вічну красу, а часу навіки зупинитися.

Але я не чародійка, а просто людина. Тож, насолоджуючись можливістю, покірно перед всіма вищими силами дивлюся на тебе, щоб не упустити ще однієї не менш безцінної миті побути разом з тобою. А скільки ще буде таких миттєвостей?

На душі якось стало тривожно, і з очей потекли непрохані сльози… Матуся занепокоєно поглянула, пригорнула, а потім, знову всміхаючись, заспокійливо мовила: "Я завжди з тобою!"… І враз туга залишила моє серце і ожив гарний настрій, відчула приплив життєвих сил, і в думці промайнуло: "Ось воно  чудодійна сила слова матері!".

А далі ми ще довго розмовляли про усілякі дрібнички. Не хотілося зіпсувати цієї миті спілкування з мамою. Не важливо, скільки тих миттєвостей залишилося, я б хотіла, щоб це тривало вічно. Я знаю, що мама не хоче, аби я плакала, і так, як і матінка Весна, що покидає своїх дітей квіточок не з власної волі, а заспокоює їх думкою про те, що далі з ними буде батечко Літо.

Я не хочу, щоб ти засмучувалась через мене, матусенько. Тож нехай ця мить залишиться прекрасною для нас обох. Нехай вона закарбується в моїй пам’яті, як найсокровенніша. Це наче таємниця, що стосується тільки нас обох .

Нехай весна не турбується про майбутнє, бо все минає. І дуже важливо збагнути, що у всіх є мати. Можна не знати мови рослин чи пташок, але пам’ятати, що вони теж мають маму, так, як і люди. Зриваючи квіти, ми забираємо життя дітей природи. Подібно і у нас, людей. Матері дуже важко переживають втрату своїх кровиночок. Ми живемо в гармонії з природою.

Любіть своїх матерів, і ви відчуєте, що ви – споріднені душі!

Людмила САГАНСЬКА,
учениця 10 класу Сокальської ЗШ I  III ст. № 5.

ЧУДОДІЙНА СИЛА МАТЕРИНСЬКОГО СЛОВА

Ще живе в серці матінка,
Всіх крильми пригорта,
Хоч зозуля сивесенька
Відкувала літа.

Мати сонцю відкланялась,
І синам, і дочкам,
Відійти не загаялась
На скорботу всім нам.

А тепло, що світилося,
До кінця віддала.
Відійти не барилася
На той бік край села.
Серце стало пустинею,
Очі сум заволік,
І прощали родиною
Тебе, мамо, навік.

Рідна сива голубонько,
Ти пробач, що ми всі
Не віддали належного
Твоїй добрій душі.

Не завжди ми спішилися
До знайомих воріт,
Але ти не барилася
Відійти в інший світ.
 

КОЛИ…

Коли чарують усмішки весняні
Цвітдивом білим, небом синім,
В душі скажу: "Спасибі мамі
За весни ці, за радості хвилини".

Коли сльоза заблисне на щоці
І сум у серці покривалом сивим,
До матері летять усі думки мої,
Лишень до неї по розраду линуть.

І біль, і радість, смуток і любов
До матері. І кожен день думками
Звертаюся до неї знов і знов 
До найріднішої моєї мами.

Ольга ГАВРИЛЮК,
учениця Телязької ЗШ ІІІ ст.

 

НЕМА РІДНІШ НІКОГО, АНІЖ МАМА

Минають роки, наче бистрі коні,
І щовесни я старшою стаю,
Срібляться в мами із літами скроні.
Хто ж так змінив матусеньку мою?

Невже мої всі пустощі дитячі
Зробили слід у маминій душі?
Простіть, благаю, за сльозу гарячу,
Котру мій гріх на серці  залишив.

Простіть, матусю, я ж усе здолаю,
Бо ви у мене, матінко, одна.
Хай вас Господь щомить благословляє
І посилає благ земних щодня.

За ту любов, що нам даєте, дітям,
Ви варті всіх скарбів, що в світі є,
Хай вам зозуля многі й благі літа
У мирі й щасті вічнім накує.

Уклін доземний вам, моя лебідко,
За все тепло, повчання і життя,
Котре, коли б і як не було гірко,
Ви віддаєте нам без каяття.

Нехай луна аж понад небесами
Мій голосдзвін, безмежний, як весна:
«Нема рідніш нікого, аніж мама,
Й життя без мами в світі цім нема!».

Марія ШТИКАЛО,
учениця  Ільковицького НВК «ЗШ ІІІІ ст.  дитячий садок».

СПИ, МОЯ МАМО

Спи, моя мамо, спи дорога…
Ти утомилась. Важка йде дорога
Через життя до обителі Бога…
Спи, моя мамо, спи дорога…

Завше зі мною, в серці моїм
Усмішка ніжная, погляд відкритий,
Сонцем зігрітий і сумом повитий…
Завше зі мною,в серці моїм.

Слово змістовне, гідність твою
Ласку твою життєдайну, милу
Квіти внесли на безмовну              могилу…
Слово змістовне, гідність твою.

Спи, моя мамо, спи дорога…
Ти утомилась, важка йде дорога
Через життя до обителі Бога…
Спи, моя мамо, спи дорога…

Володимир КОМБЕЛЬ.
с. Низи.

 

МАМА У СЕРЦІ ЖИВЕ

Музика
Миколи ВЕДМЕДЕРІ
Слова
Володимира ПОЛЯНЧУКА
 

Голос Сокальщини на GoogleNews