У Лучицях вшанували 70-ті роковини мученицької смерті місцевого священика отця Мартина Миколайчука (1878 р. н.), його синів – Володимира (1904 р. н.) та Теофіла (1909 р. н.), а також церковного паламаря Івана Петригу (1902 р. н.). На поминальні заходи прийшли жителі села, священики, представники місцевої, районної та обласної влад. Зокрема, голова Львівської обласної ради Олег Панькевич, голова районної ради Ігор Дацюк, заступник голови районної ради Володимир Чуб, голова райдержадміністрації Микола Мисак, депутат обласної ради Роман Швед, сільський голова Володимир Черечін, депутати районної ради Ярослав Гнатюк, Роман Запісоцький, Ярослав Піхоцький. Поминальні заходи відбулися в рамках відзначення 70річчя масових розстрілів мирного населення Галичини, здійснених енкаведистами в червні 1941ого.
Час не зітре їх імена. Вперше голосно про цю трагедію заговорили, коли Україна стала незалежною. У 1991 році, на місці розстрілу священика, синів та паламаря, жителі Лучиць поставили пам”ятний знак. Тоді його освятили священики Омелян Нюня (нині покійний) та Іван Пиріг.
І ось 2011 рік, 23 червня. Багато жителів Лучиць, навколишніх сіл прийшли до церкви св. Бориса і Гліба на Літургію в честь свята пресвятої Євхаристії. Богослужіння відправили о. Володимир Мартинюк (с. Лучиці), декан Сокальський о. Петро Звір, о. Петро Палюх (с. Боб”ятин), о. Андрій Палюх (с. Спасів), о. Петро Чаплюк (м. Броди). Парафіяни та священики обійшли храм зі святими тайнами. А потім всі разом пішли прощею на місце страти священика, його синів та паламаря. Дівчатка в гарних білих платтячках встеляли пелюстками квіток шлях, котрим пройшли мученики.
І ось на цьому місці посвячено відреставрований пам”ятник. До його підніжжя керівники влади поклали квіти та вінки. Настоятель церкви св. Бориса і Гліба с. Лучиці о. Володимир Мартинюк підкреслив, що убієнних, мучеників згадують в молитвах. Це люди, котрі несли зерно Божої науки:
– Сімдесят років тому, 27 червня, на свято Божого тіла, на лучицькій землі пролилася велика кров. Завдячуємо Богові, що ми знову зібралися на місці страти мучеників нашої церкви і згадуємо, найперше, молитвою. І треба постійно це робити, молитися, щоб Бог міг щедро винагороджувати і прощати…
Відкрив поминальне віче Лучицький сільський голова Володимир Черечін:
– 27 червня 1941ого в Лучицях було Богослужіння, на нього «завітали» непрохані гості, які забрали священика, синів і паламаря. Повели селом, вздовж вулицею, на найвище місце, щоб всі бачили. Бачили і боялися, бо казали, що ведуть ворогів народу. За що вони були ворогами народу? За те, що священик сіяв зерно доброго слова, проповідував як треба жити і діяти? А молоді хлопці? За те, що вміли читати, писати, за те, що слухали радіо, поширювали добру вістку і правду серед людей?
Сьогодні ми на тому місці, де стратили наших односельчан. У 1991ому тут поставили пам”ятний знак – хрест, тепер – зробили реконструкцію. Згадаймо та пом”янімо молитвою, добрим словом. Ми не байдужі до минулих часів, про них повинні завжди пам”ятати.
Ведучі Володимир Сорочук та Ольга Семенюк у віршованій формі розповіли, як забрали з церкви і вели на страту односельчан.
Голова Львівської обласної ради Олег Панькевич, виступаючи, зокрема сказав:
– Коли виконують гімн, прийнято дивитися на прапор, або на те, що є для нас дороге. Всі ми дивилися на отих дітей. Хочеться щоб нам усміхнулася доля, щоби наші діти мали іншу державу, українці – таке супільство, на яке заслуговують. Такі заходи, як сьогодні, обов”язково пришвидшують час. Цей день є важливим для всіх нас. Про нього дізнається багато людей не тільки в районі, області, але й в Україні, у всьому світі.
Це, що відбулося в Лучицях, страшна трагедія. Таких священиків, добрих християнських родин було чимало. Багато вчителів, учнів, студентів, лікарів і просто селян в червневі дні 1941ого знищили у львівських та районних тюрмах. Відомі золочівська, стрийська, дрогобицька, комарнівська…
Ми сьогодні згадали про ці події. Призабули за двадцять років нашої незалежності. Десь пригасла наша пам”ять, бо не часто бачимо у засобах масової інфoрмації відповідні програми, які розповідають про ці страшні події. Не хочуть сьогодні ті, хто керує державою, щоб ми мали власну правдиву історію. Сподівалися, що ми забули, не пам”ятаємо. І тому хотіли дати нам інші цінності, забрати наші правдиві. Зокрема, Верховна Рада, яка прийняла закон про червоні прапори, які мали би бути на державних установах у такі дні, як 9 травня, 22 червня. І, напевно, вони б там мали залишитися. Це не просто прапор чи колір, це є певна ідеологія, яку нам сьогодні насаджують ті, хто є при владі в Україні. Чому вони це роблять? Для чого? Кожен з нас може проаналізувати посвоєму. Але зрозуміло – це не наша історія. Це не наша правда.
Голова обласної ради Олег Панькевич розповів також як пройшли у Львові заходи 22 червня, підкресливши, що «ми завдячуємо тим жертвам, мученикам, і героям, завдяки котрим сьогодні знаємо хто ми такі. Ці люди стали мучениками за віру, націю, правду. І ніхто не знищить нашу правду, яка передається по генах від тих мучеників. Правду, омиту їхньою кров”ю». Він висловив вдячність жителям Лучиць від обласної ради, львівської громади, що бережуть пам”ять про ці далекі події. «І тільки пам”ять не дасть нам згинути і приведе до тої України, за яку вони вмирали», – підкреслив О. Панькевич.
– Той народ, який не пам”ятає свого минулого, не буде мати майбутнього, – наголосив голова районної ради Ігор Дацюк. – Століттями і роками від нас хотіли забрати нашу віру, мову, аби ми не пам”ятали наших героїв, геройський чин українців – добу козаччини, визвольні змагання. Нас хотіли роками поставити на коліна, аби ділити, розділяти і керувати нами. І сьогодні намагаються посварити схід і захід, нав”язати чужі історичні дати, які ми не шануємо. Хочуть спровокувати ситуацію, зокрема, у нас, на Львівщині, хочуть повернути нас в лоно північного сусіда.
На сесії районної ради одноголосно засудили рішення Верховної Ради про затвердження червоного прапора, засудили, як провокативні, події 9 травня. Люди в нас мудрі. Вони вміють твердо оцінити будьяку ситуацію і дати гідну відсіч. І, власне, тут українці доказують, що пам”ятають своє минуле, шанують жертв політичних репресій, своїх героїв, свої дати. Свято переконаний, що пройде небагато часу і в Києві буде українська влада, котра дбатиме за національні інтереси. Дбатиме не за свої кишені, а за інтереси простого люду. Переконаний, що наша українська національна справа буде завжди зверху, попереду.
Голова райдержадміністрації Микола Мисак:
– Дні, які переживаємо, дні скорботи, дні вшанування пам”яті жертв однієї з найбільших трагедій, яку пережило людство – Другу світову війну. Надзвичайно важкою була ця трагедія для українського народу, тому що великий тягар випав саме на Україну. Свідчення особливого трагізму цих подій, що сталися тут, 27 червня 1941 року, коли вбили священика, його дітей та паламаря. Це надзвичайно важко усвідомити. Ми вшановуємо пам”ять і схиляємо голови перед тими, хто поклав своє життя на вівтар нашої свободи. А також перед тими, хто пережив це лихоліття і є тут з нами. Дякую і вклоняюся всім вам за ту згуртованість, єдність, високу громадянську позицію, яку проявляєте.
Схвильовано промовляв племінник страченого священика Ярослав Цар, який після багатолітнього заслання взявся досліджувати історію життя і мучеництва свого дядька і двоюрідних братів.
– Сімдесят років тому мені було десять літ, проживав у селі Волиця Комарева (нині Волиця). Під час перших днів війни батькам повідомили, що в Лучицях загинув отець Мартин. Спочатку подумали, що загинув від того, що йде війна. Батьки поїхали на похорон. Повернувшись, розповіли, що не війна стала причиною смерті священика, а жорстока енкаведистська банда разом з прикордонниками сусідньої застави вдерлися в село і під час Служби Божої забрали від престола отця Мартина, забрали двох синів, паламаря Івана Петригу, зв”язали телефонними дротами і повели за село…
Мені після тюрем Сокаля, Львова, Золочева, концтаборів, в 1964 році з великими труднощами вдалося повернутися на Україну. Але без прописки не взяли ніде на роботу. Та й взагалі заборонили мешкати на Львівщині. Правда, допоміг Всевишній. Залишився в ІваноФранківській області, оскільки закінчив технікум за спеціальністю монтажник. А на Бурштинській станції монтажники були потрібні, тому мене й взяли.
Постійно пам”ятав прохання матері, щоб більш ширше дізнатися і розповісти людям правду, як загинув її двоюрідний брат Мартин.
Тоді, в 1964ому хоча й побував у Лучицях, зустрічався з людьми, але так і нічого не дізнався, всі були переляканими.
І лише у 1991 р., коли Україна стала незалежною, приїхав знову сюди. Зустрів Пелагею Петригу, дочку паламаря Івана Петриги, яка на три роки була старша за мене (1927 р. н.). Вона відтворила цей жахливий похід від церкви на місце розстрілу. Енкаведисти заставили жертв викопати яму, принесли з якоїсь хати стола, накрили червоною шматою – все на очах в людей, зачитали якийсь вирок і пізніше поставили в ряд і старший скомандував: «Огонь», пролунали вистріли, люди впали.
Володимир Конопацький, Андрій Харчун у 1991ому мені сказали, що під час цих пострілів священик, сини і паламар, видно не були вбиті, бо їх добивали штиками. А пізніше кинули декілька лопат землі і повтікали, бо вже наступали німці. Через декілька днів люди відкопали небіжчиків і перезахоронили на цвинтарі. Про злочини комунобільшовицької імперії повинен знати світ. Треба дочекатися «Нюрбергу2».
На завершення Ярослав Цар, котрий був в чотирнадцятому концтаборі Караганди, прочитав вірш «Карпатська Богоматір». Його там же написав отець Дурбак.
Між виступами жіночий вокальний ансамбль «Берегиня» (Ольга Вороняк, Ганна Вільчинська, Марія Дзік, Світлана Іванська, Надія Євчун, Ольга Левицька, Світлана Олесько, Марія Фітьковська, Ольга Федунь, акомпаніматор Степан Бойко) виконав декілька патріотичних пісень, а Соломійка Мартинюк – «Царице небесна».
На завершення поминального заходу прозвучало величне «Боже великий, єдиний». А сільський голова Володимир Черечін подякував усім, хто взяв участь у ньому, доклав зусиль, щоб поставити пам”ятний знак, а цього року його відновити, підкреслив, що планують поставити пам’ятник на могилі священика на місцевому цвинтарі.
Але ще довго не розходилися люди. 84літня Ганна Каспрук пригадала, що коли енкаведисти увірвалися до храму, вона й інші діти почали плакати, а священик їх заспокоював. 80літній Володимир Семенюк пам’ятає, як разом з однолітками Йосипом Гнатюком, Володимиром Парфенюком та Василем Вермієм спостерігали, як на пагорб принесли стіл, і за ним засідав «суд». Чотирьох улюбленців села засудили до розстрілу. Вишикували в ряд, отець Мартин лише встиг підняти руки для молитви… Є свідчення, що в той час у всіх храмах краю дзвонили дзвони – так розпорядився митрополит Андрей Шептицький. Тарас Михалюк згадав спогади людей: коли отця Мартина вели селом, одна жінка запитала його: «Куди ви йдете, отче?», почула у відповідь: «На Голгофу». Він також просить односельчан чи жителів навколишніх сіл, у кого є знімки отця Мартина, передати до церкви, аби викарбувати згодом на плиті його портрет. Пелагія Семенюк й інші казали, що у священика Миколайчука був ще один син і дочка, мешкали, можливо, в Сокалі. Якщо про це хтось пам”ятає, нехай звернеться в редакцію газети.
Жителі Лучиць вважають отця Миколайчука святим. Тому пам”ятатимуть про нього завжди і передадуть цю пам”ять прийдешнім поколінням.
Василь СОРОЧУК.
Фото автора.