Нині гострих розмов про жахливий стан доріг – хоч греблю гати, а потурбувалися лише про ті, якими промчалися іноземці на Євро2012. Нещодавно їхав до рідного села, на Волинь, через Павлівку – страх Господній! Центральні вулиці сіл Сокальщини у цьому напрямку – щось неймовірне, ніби десь у тайзі. Дуже жаль було водіїв, бо сам прошоферував 16 років у Сибіру, де дороги не набагато кращі. Наша влада не втомлюється виправдовуватися, називаючи причину проблеми, звісно, – відсутність коштів. І ось нещодавно прочитав біжучий рядок на телеекрані, дослівно:«За два останні роки на Кіпр, в офшори, перераховано 400 мільярдів гривень». Очі на лоба полізли! Ось де наші грошики! Ось куди подалися наші дороги, медицина, освіта, культура, «комуналка» тощо. Наші верховні правителі вельми захтіли капіталізму з людським обличчям, а отримали дикий капіталізм з вовчою ненаситною пащею. Хитро відібрали в народу курей, котрі несли золоті яйця, і жирують собі на повну губу, а з простого люду висмоктують останні соки, тягнуть ослаблі жили божевільними цінами, захмарними тарифами, повсюдними платежами, підривають здоров’я фальсифікованими продуктами – ніде нема контролю, держава дозволяє годувати нас, бідолах, «лайном»! Тож даремно не сподіваймося – ніколи в нас не буде пристойних доріг, як і всього іншого, що впливає на поліпшення нашого життя…
Переконаний: кожному сокальчанину доводилось проходити нашим «проспектом» – від будинку №26, що по вулиці Героїв УПА, до магазину «Хімік» (ніхто його не називає «Максимум») – якихось 300 метрів, а облаштувалось тут аж 14 різних установ, контор, майстерень, кіосків, магазинів, зокрема, такі потужні як котельня, «Водоканал», «Сокальжитлокомунсервіс», «Теплокомуненерго», пошта, дитсадок. А на цій короткометражній вуличці навіть лихий чорт ногу зламає! Майже всі вищеназвані організації виходять парадними дверима на цей «проспект». Особливо неприємно було дивитися перед Великоднем на доволі кумедну ситуацію: побіля пошти та «Водоканалу» – яма на ямі, калюжа на калюжі, а поряд з ними – білять бордюри. Зупиняюсь, запитую в жіночки: «Ви білите, аби ці ями та калюжі файно виглядали?».
Відповідає: «Ой, чоловіче, – і сміх, і гріх! Що поробиш: начальство наказало, мушу цю дурну роботу робити». Здавалося б: ну не латають вуличку ті, кому належить це здійснювати (звісно, заявлять: коштів катма), то ж скиньтеся на якоїсь півмашини асфальту.
Ця вуличка – зі стандартними розмірами для проїзду автомобілів. Проте виконана з порушеннями будівельних норм – тротуари з обох сторін відсутні. У години пік спокійно аж ніяк не пройти: доводиться лавірувати між машинами, оглядатися. Був випадок, що авто вдарило по моїй сумці. А коли водій пре на всіх парах (може, й нетверезий), то вискакуєш на бордюру. В ці години зі сторони заїзду, в лівому ряду, вишиковуються машини, а рух – двохсторонній, тож бережись, пішоходе, аби не трапилось з тобою біди.
Колись на стовпі, на початку вулички, були розміщені дорожні знаки: «Проїзд вантажного транспорту заборонено», «Обмеження швидкості», а згодом почепили: «Житлова зона». Нині – жодного. А стосунки між пішоходами і автомобілістами тут можна вирішити дуже просто: зробити рух одностороннім, а зустрічний – направити по вуличці за котельнею. Білою лінією зазначити доріжку для пішоходів (якихось 810 літрів фарби потрібно). Безперечно, що знову зішлються на відсутність коштів. Однак ця незначна кількість фарби вартує того, аби люди мали спокій та не нарікали, не проклинали ні владу, ні автомобілістів.
Отож, не лише від себе звертаюся з проханням до міської влади: наведіть тут порядок. Не вихід – продавати землю та зазіхати на хліви, аби їх знести. Відібрати хліви – це позбавити пенсіонерів останнього задоволення та приробітку до мізерних пенсій – тримати курей, кролів, качок, гусей (свиней уже не вигодовують: мізерної пенсії на корм не вистачає). Залишити нас без погребів – це приректи на голодне животіння, адже картоплі, іншої городини, солінь-варень не накупишся…
Роман КРИКУН, пенсіонер, ветеран праці, дитина війни. м. Сокаль.