Home / Згадаємо, як це було / Ціна справедливості: історична пам’ять про 1933-й…

Ціна справедливості: історична пам’ять про 1933-й…

Море свічок і вогняний шторм у темряві ночі. І кожна з них – це тисячі душ людських, заморених голодом, безжалісним радянським режимом. "Не забувайте про нас! – наче промовляють вони кричущим болем, – бо пам'ять про нас – це ваша єдина надія на майбутнє”. Вісімдесят років минуло відтоді, а цифри жахають і досі: за 17 місяців, між квітнем 1932 року та листопадом 1933-го,  від голоду погинуло від 7 до 10 мільйонів українців. Ніхто ніколи не зможе назвати точної цифри, бо навіть реєстратори у ті часи голодного лихоліття не встигали вести облік померлих. Чи можна словами передати страждання тих, хто це пережив? Ні! Бувають миті, коли слів просто бракує. Бо слова – лише символи, а деякі речі виходять за рамки опанування мовним рівнем. Не дай, Боже, Україні знов пережити подібну історичну амнезію…

Чимало засекречених документів нині стали надбанням істориків, як і цей опублікований лист Сталіна від 11 серпня 1932 року з особистого архіву Кагановича: "…Самое главное сейчас Украина… Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР; в действительно  образцовую республику. Денег на это не жалеть." І не жаліли… Ні грошей, ні селян, яких не грабували, а лише забирали "лишки". Це означення, "лишки", дуже часто зустрічається  у виданнях тих років. Напрошується інше запитання: "Як під таким жахливим тиском з боку верхівки  Радянської влади вижили стільки людей, яких морили голодом як могли?" На жаль, у прокомуністично налаштованої частини населення України  трактування того, що сталось і чому, не надто змінилось. Проте факти  і висновки напрошуються: політика Москви щодо України була агресивною і залишається такою, і в своїй Україні  українці повинні самі творити власну історію.

Обвинувачення нині лунають не на адресу росіян, а тієї жорстокої сталінської машини, яка покалічила багато народів колишнього Радянського Союзу. Нав'язаний міф про їх споконвічну дружбу, який і досі проповідується правлячими колами Москви, виглядає "приманкою" на тлі цих міркувань. Чи не пора нарешті добровільно одужати і позбутись поганої радянської спадщини, що дісталась нам як постгеноцидному суспільству? До слова, термін "геноцид" ще 1943 року винайшов нині покійний польський єврей-юрист Рафаель Лемкін. Використовуючи це означення, правознавець мав на увазі примусову заміну однієї національної моделі життя іншою: "Геноцид має дві фази: першу, коли руйнують національну модель пригнобленої групи, і другу, коли їй нав'язують національну модель гнобителя". Саме це і трапилось в Україні. Написавши основні документи, він домігся їх прийняття ООН у 1948 році, а відтак "геноцид" було визнано  міжнародним злочином… Чи українцям, що пережили Великий Голодомор, від того стало легше?

Агонія тих років вирувала в свідомості мільйонів людей понад півстоліття, а згадувати про голод можна було лише пошепки. Довгі десятиліття Москва, серце Радянської влади, тримала облогу мовчанням. Напевно, жодна інша подія ХХ століття не мала такого жахливого впливу  на свідомість та психологію українців, як  Голодомор. Репресії Сталіна та Велика Вітчизняна війна також залишили по собі чимало зла, але саме голод вже вкотре  довів, що їжа – одна з базових потреб людини, може бути використана як політична зброя, щоб придушити національну культуру та  опозицію. Спокутуємо це жахіття і до сьогодні! Голодомор зламав волю українського села, практично зґвалтував націю, відібрав у неї  гідність та мужність, залишивши по собі  глибоку психологічну травму! Як в такій обдарованій плодючими землями державі люди могли помирати від голоду!? Впродовж шістдесяти літ у вищих щаблях влади цей факт заперечували. І лише в часи розпаду Союзу  Кремль неохоче, але таки визнав:  Голодомор – витвір  сталінської політики. Чому визнав? Бо за кордоном про це знову згадали…

Ще на початку 1930-х Захід уже мав незаперечні докази голодної чуми в Україні, а також в деяких регіонах Північного Кавказу та Кубані. Серед  вгодованих англійців  були люди, що душею і серцем вболівали за українських селян. Великі британські журналісти, Гарет Джонс та Малкольм Маггерідж, у своїх звітах із Радянського Союзу особливо тривожно писали про український голод. Їх публікації та фото друкували видання США та Великої Британії. До речі, 1935 року Гарет Джонс у тридцятирічному віці був убитий за досить трагічних нез'ясованих обставин в Монголії. Невідомо, хто приклав руку до цієї дивної смерті.  Ще один видатний бізнесмен того часу Вайтінг Вільямс, мандруючи Україною у 1933-му, теж був вражений страхіттями в Україні, про які він неодноразово розповідав у своїх газетних спогадах. Хоча їхні репортажі і користувались великим успіхом, їх швидко "засліпили" інші оглядачі, найвідоміший з котрих Уолтер Дюранті з газети "New York Times", "неофіційний" посол Америки в Москві. У своїх статтях він заперечував  повідомлення про голод в Україні, хоча в приватних бесідах неодноразово визнавав факти голодної загибелі українських селян. Врешті-решт Захід теж закрив очі на страждання людей. У ті часи чимало їхніх лідерів свято вірили в експеримент  масової "колективізації" та "індустріалізації" і не наважувались критикувати Сталіна тільки за те, що дозволив кільком мільйонам українців померти заради цієї величної мети, якої потрібно було досягнути будь-якими зусиллями!

От чому в 1932 році кореспондент "New York Times" Уолтер Дюранті був удостоєний Пулітцерівської премії за серію нарисів про першу Сталінську п'ятирічку індустріалізації СРСР. Але чому цього найбільшого брехуна і досі не викреслено зі списків лауреатів найпрестижнішої у США журналістської премії?! З нагоди 70-х роковин, 10 років тому, піднімалось питання про те, щоб посмертно анулювати нагородження Дюранті, оскільки його репортажі слугували виключно сталінській пропаганді, а про Голодомор 1932-1933 років у його працях ані слова! Цю вимогу Пулітцерівським комітетом було відхилено, мовляв, робота  Дюранті "далека від нинішніх стандартів зарубіжної журналістики", однак "ясних і переконливих доказів навмисного обману" не виявлено. Правління Пулітцерівської премії проігнорувало також і вимоги української діаспори у Північній Америці та громадськості, що вимагали  посмертно позбавити Дюранті  зганьбленої ним знаної у журналістському світі нагороди. Оглядаючись в історію, нині з певністю можна говорити про такий собі "дюрантизм" і в українській журналістиці, коли полову видають за зерно, а чорне трактують як біле. Питання про те, наскільки брехав цей журналіст, звісно, належить до сфери журналістської етики, і для американців ця подія залишиться ганебним прикладом світової журналістики.

Уолтер Дюранті  став символом неспроможності Заходу зрозуміти та визнати рукотворну катастрофу, що за своїми масштабами перевищила навіть єврейський голокост наступного десятиліття! Але історію творять чесні люди! Знадобилось півстоліття, щоб у 80-х роках по той бік океану з'явився інший чужинець – американець Джеймс Мейс. Очоливши Комісію  Конгресу Америки з розслідування  Голодомору, науковець віднайшов докази жахіть 1932-33 років, а  дослідження голоду стало його основною працею життя. Українці усього світу завдячують правдою про цю страхітливу сторінку історії саме американцеві Джеймсу Мейсові! Чи не парадокс? Він настільки любив Україну, що сюди переїхав, тут створив сім'ю, і ця земля його прийняла!

Свої  праці  він писав виключно українською і звертався до нас, українців: "Ця країна може стати справжнім раєм на землі тільки тоді, якщо перефразувати  Маркса, коли мертва рука минулих поколінь перестане нависати, як прокляття над чолом живих. Перебороти радянську спадщину нелегко, як вже переконалась Німеччина. Але доки ми не позбудемось цього фатального спадку, Україна не стане нормальною, цивілізованою державою".

Видається мені, не так просто нині відповісти на риторичне запитання: чому справжню українську історію за нас творять люди, які не народились українцями?  Чому у державі, скаліченій власною історією, ці "чужинці" спромоглись зробити так звану історичну судмедекспертизу, на яку жоден український науковець не наважився? "Хочеться сподіватись, – писав Дж. Мейс, – що у ХХІ сторіччі більш успішні, ніж я, дослідники напишуть щасливу історію незалежної і багатої  України. Напишуть про її економічний  прогрес, про те, як тут покращується життя, або про її людей". Дай Боже!

Ірина СЛАВЧАНИК.

Фотографії зроблені британським журналістом Гаретом Джонсом під час його перебування в Україні в 1930-х роках. 

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

27 вересня народився найтаємничіший генерал УПА

27 вересня народився Микола Арсенич-Березовський (псевдо ...