Home / Згадаємо, як це було / Гіркий присмак Дня перемоги

Гіркий присмак Дня перемоги

День перемоги… З яким хвилюванням та з сльозами на очах зустрічали його жителі окупованих фашистами територій, бійці й офіцери червоної армії у травні 1945-го. Адже позаду залишалися п’ять довгих років війни, фронт, розпач, біль від втрати близьких та рідних, розруха міст і сіл… А попереду не менш криваві акції «визволителів»: виселення українців із насиджених рідних місць та придушення опору населення, яке боролося за своє рідне, українське… І знову лилися ріки крові. І знову були сотні невинних жертв… Відтоді минуло 68 років. І нині залишилися серед живих лише декілька сотень ветеранів, які воювали на фронтах війни чи були партизанами в підпіллі. Саме для них 9 травня – це свято, повне смутку, бо переплелось із жалобою за побратимами та рідними, яких забрала вій­на. Це спогади про весну, яка принесла на землю довгождані мир та спокій. Адже вони виринають у пам’яті й не дають забути про ці буремні події.

Проте для народжених наприкінці ХХ століття це свято має дещо інший зміст. Особисто для мене – це поминальний день за тими, хто загинув у тій страшній та довгій війні, яка забрала десятки мільйонів людей. І вони заслуговують бути гідно вшанованими. Але нині вже не існує тієї держа­ви, за яку віддали життя стільки людей. За архівними даними на фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 28540000 бійців, командирів і мирних громадян, було поранено 46250000. З них повернулися додому з розбити­ми черепами 775 000 фронтовиків, 155 000 втратили родини, 54000 втратили зір. Війна знівечила 501342 осіб: 157565 доживали віку з кри­вими шиями, 143241 – з пошкодженими хребтами, 28648 – з відірваними статевими органами, 3000000147 – одноруких, 110000 – безруких, 3255000 – одноногих, 1121000 – безногих, 418905 – з частково відірваними руками і ногами, 850942 – безруких і безногих, так званих «самоварів». Та чи оцінила держава жертву військових та їх самовідданість? На жаль, ні. Невдовзі вона жорстоко роз­правлялася з ними. Лише тепер спливають сторінки історії, які були під грифом «таємно». Ось одна з них: у 1949 році, перед святкуванням 70-річ­ного ювілею Сталіна, в колишньому СРСР знищили фронтовиків-інвалідів Великої Вітчизняної війни. Їх зібра­ли за одну ніч з вулиць Москви спеціальни­ми нарядами міліції і держбезпе­ки. Швидко відвозили на залізничні станції, вантажили в теплушки, типу ЗК, і відправляли в так звані «будинки-інтернати». У них відбирали паспорти і солдатські книжки. Фактично їх переводили у статус ЗК. Та й самі інтер­нати були у відомстві НКВС. Частину розстріляли, частину примусово відвезли на далекі острови Півночі і в глухі закутки Сибіру. Тут, подалі від людського ока, був будинок інвалідів другої Світової війни, розташований на острові Валаам, у північній частині Ладозь­кого озера. Підтвердження цього – указ Верховної Ради Карело-Фінської РСР). Сюди в 1950-1984 рр. звозили інвалідів війни – у колишні монастирські будівлі. На Валаамському цвинтарі стоять тільки два прогнилі стовпчики з… номерами. І більше нічого… Невже ті, хто вижив у кривавих боях на фронтах Великої Вітчизняної війни, не заслужили ні обеліска, ні навіть простого християнського хреста на могилі? Недарма, у цих стінах солдати-інваліди, які вижили під час війни, завидували тим, хто загинув смертю хоробрих у бою…

Було ще одне місце, скроплене безвинною кров’ю фронтовиків – степи Казахстану. Тут калік-фронтовиків викидали з вагонів і розстрілювали з кулеметів… Так чекістська батьківщина дякувала воїнам-переможцям. Ці криваві факти стали відомі лише тепер. Досі їх таїла в собі потерта і пожовкла від часу папка з грифом «Цілком таємно».

А хіба відчувають себе щасливими посивілі ветерани Другої світової війни, які живуть в нашій державі? Більшість з них залишені напризволяще і живуть за межею бідності. Адже на теперішню пенсію вижити не просто. До того ж даються взнаки старі рани та вік. А скільки приниження треба перенести, щоб їх безкоштовно взяли у громадський транспорт чи дали путівку в санаторій… На жаль, така наша реальність. Старенькі ветерани можуть сподіватися на милосердя та увагу представників влади лише у переддень Дня перемоги. Адже на цьому святі намагаються спекулювати провладні політичні сили та окремі політики. Вони перетворили його на шоу червоних транспарантів та прапорів. Кожен з них хоче довести, як вони цікавляться і турбуються про ветеранів Другої світової війни, вийняти зі смітника історії ідеали соціалізму. Мовляв, віддаємо шану, честь солдат­ській доблесті, героїзму та мужності, схиляємо голови перед подвигом ра­дянського солдата, який визволив нас від фашистського чобота та врятував народи Європи від рабства. Та замовчують те, що натомість він приніс інше ярмо. Совєтські окупанти жорстоко нищили та переслідували українців-патріотів, які боролися за вільну Україну та незалежну державу. Але чого можна було сподіватися від радянської влади, яка безжально знищила своїх солдат, які, захищаючи її на фронтах війни, втратили здоров’я та стали каліками. Тож хіба у Дня перемоги немає гіркого присмаку полину?..

Юрій ТОВАРЯНСЬКИЙ,
голова Сокальського  міського осередку ВО «Свобода».

About Адміністрація порталу

x

Check Also

В Червонограді відбулася зустріч із багаторічним політв’язнем совєцьких тюрем Ольгою Ільків

30 жовтня в актовому залі храму ...