Жив-був собі один керівник, якого, як за звичай, не дуже любили підлеглі. Був він керівник, як керівник – не дуже добрий, не надто злісний… І була в нього «каста вірних пажів», котрі повсякчасно розсипались в компліментах і реверансах будьякому босу, – словом, охоче лили йому у вуха «єлей», а за це отримували «дивіденди» у вигляді кар’єрного зростання і «теплого місця» біля (пробачте за тавтологію) «філейного» місця керівника. Насправді ж ця «каста» була «п’ятою колоною», котра тільки й вичікувала свого часу. Далі все склалось, як в іншій казці – про лева: – як тільки лев постарів і у нього випали зуби, – гієни, які досі прислуговували йому, напали та й роздерли. І в нашій казці за першої-ліпшої нагоди, зігріті й змужнілі біля вказаного вище місця «вірні пажі», почулися в силі і «турнули» свого повелителя. Керівник не привик, що з ним «великим» так поводяться, то ж почав збирати «вірну рать», щоб кинутись у бій. Та швидко усвідомив, що вся його влада трималась на гострих зубах (допоки вони були), а «вірні пажі» вірні – доки ти їм потрібний… Можливо він зрозумів, що кожний у цьому житті отримує врешті те, на що заслужив.
Інша група, яка свого часу «побила горщики» з тим керівником й не змогла потрапити до «обраних», так сказати, не витримала конкуренції, найбільше недолюблювали того керівника. Тому з великим ентузіазмом вирішили надолужити прогаяне і потрапити у «вірні пажі» вже до нової влади. Вони радо вскочили в потяг, який мав завести їх у світле майбутнє. Звичайно ж були там і порядні люди, котрі не хотіли брати участь у тій вакханалії, та їх, як це, на жаль, завжди буває, була меншість. Більшість же, як у відомому фільмі, обзавелася шапками на два боки і тримала ніс за вітром, щоб діяти, так сказати, залежно від ситуації… А коли вона врешті вималювалась, все почало ставати на свої місця по старій, аж заяложеній схемі: всесильне керівництво, «вірні пажі»…
І знову… А що буде далі, залежить від того, чи навчить когось чогось ця казочка.
Галина АДАМЧУК, м. Сокаль.