Home / Згадаємо, як це було / Рани, що кровоточать і донині

Рани, що кровоточать і донині

19 квітня в Ульвівку на кладовищі відбулася акція пам’яті невинно убієнних хлопців, які загинули в цей день від рук нелюдів-"визволителів". І хоч падав дощ, біля братської могили зібралися місцеві жителі, священнослужителі, приїхали активісти Сокальської міської організації ВО "Свобода", з чиєї ініціативи і відбувався цей захід. Серед присутніх  чимало молоді. Хтось прийшов, аби вшанувати пам’ять вбитих родичів та односельчан, інші  низько вклонитися пам’яті всіх невинно убієнних в роки визвольних змагань, яких чимало полягло від рук енкаведистів на наших теренах. "Це акція пам’яті. І приїхав сюди, аби віддати шану хлопцям, які загинули від рук енкаведистів. Ми маємо про це пам’ятати і розповідати своїм дітям, знайомим, про ті звірства, які чинили енкаведисти на наших теренах проти мирного населення, в тому числі проти неповнолітніх",  сказав помічник народного депутата Степана Курпіля Олег Кожушко.

…Отці Ярослав, Михайло, Василь та Орест відправили панахиду на могилі хлопців, яких позвірячому у 1946 році вбили нелюди. Опісля до присутніх звернувся митрофорний протоієрей, настоятель кафедрального храму святих апостолів Петра і Павла в м. Сокаль отець Ярослав Кащук, який з 1983 до 1998 року був настоятелем церкви в Ульвівку. Він, зокрема, сказав: "Нині ми ділимося радістю Христового Воскресіння один з одним і спішимо на цвинтар до своїх рідних. Але маємо віддати шану тим, хто загинув чи був замучений за волю України, і похований на наших цвинтарях. Згадуємо й тих, хто попав в Сибір і там загинув, чи спочиває десь на чужині. На долю українського народу випало велике випробування на міцність духу, вірність національній ідеї та Україні. Сотні синів та дочок катували, принижували, але їх не зламали… Вони мужньо прийняли смерть. Тодішня тоталітарна система хотіла залякати наш народ, зламати його, поставити на коліна, а у нащадків стерти пам’ять. І нині дехто намагається стерти нашу пам’ять. В Сибіру бульдозерами роззгортають цвинтарі, де знайшли місце останнього спочинку тисячі українських політв’язнів із Західної України, які віддали своє життя боротьбі за волю України, але не скорилися… І дуже зле, коли людина втрачає пам’ять, бо вона відірвана від минулого. Народжуються нові покоління, які не знають свого коріння і того, що їхні діди та прадіди віддали життя, бо були справжніми патріотами. Ось тут лежать невинно убієнні. За що? За любов до України, до українських звичаїв, мови, пісні та культури. І нам потрібно це пам’ятати. Бо коли людина втрачає пам’ять, то вона перестає любити. Але ми пам’ятаємо всіх борців за волю України, всіх, хто поклав своє життя на вівтар незалежності України, бо це наш святий обов’язок…”.

При Ульвівському народному домі уже давно функціонує студія "Прибужжя". І Михайло Дмитрук зняв ще у чорнобілому зображенні фільм про ті страшні події далекого 1946го року. В його основу  лягли спогади та свідчення матерів про дітей, яких тоді вбили. Директор Ульвівського народного дому Богдан Андрейчук нещодавно зняв новий фільм "Московські визволителі", де також є короткий епізод цих подій 1946 року. Саме він і розповів присутнім, що ж сталося того дня, який став останнім для шести хлопців з села Ульвівок.

…Була Великодня п’ятниця. Жінки прибирали у церкві й попросили сільських юнаків піти в ліс по гілля смереки, аби прибрати храм до Великодня. Ніхто з хлопців і не знав, що це буде їхня остання дорога… Вони взяли сокири та пилку і пішли через поле в ліс. Саме в той час в Городиловичах була облава. Озброєні енкаведисти на конях поверталися з цього села, прямуючи на Ульвівок. Хлопці, коли побачили озброєних вершників, не знали, що відбувається, і почали втікати. Та до лісу вони не добігли, бо їх звалила на землю автоматна черга, яку випустив по них один з військових. Проте нелюд не задовільнився цим. Він зіскочив з коня, взяв у руки шаблю і глумився над мертвими тілами. А згодом, щоб переконатися, що вони дійсно мертві, розпоров животи, проколов серця дітям.

В цей час Михайло Козак йшов з села в Городиловичі до швагра Танаса Яремчука, щоб забрати для синів Богдана та Івася кашкети. Він все це бачив і онімів від жаху. Енкаведист на коні прискакав до чоловіка і шаблею розрубав йому голову. Цілий день виглядали діти Михайла, та так і не діждалися. Увечері сусідка принесла сумну вістку, що їх батька вбито. Марія впізнала чоловіка лише по одежині, бо скривавлене та знівечене тіло лежало з розрубаною головою. Військові вирішили просто замести усі сліди і вбити випадкового свідка трагедії. Аби всі кінці – у воду.

 На місце кривавої бойні збіглися люди та священик, які були в церкві. Рідні хотіли забрати тіла, але енкаведисти сказали, поки ті не підпишуть, що у дітей була зброя, доти їх останків не віддадуть. Люди, хоч були перелякані, проте ніхто не підписався. Цим хлопцям було всього по 1216 років… Яка ж могла бути при них зброя? Очевидці пригадують, що між "визволителями" була повна жінка, яка принизливо висловлювалася, що для них було дикунством. Вона кричала, що якщо вони не підпишуть, то всіх розстріляють. Цілу ніч мертві тіла пролежали в полі. Падав сильний дощ. Вранці, коли батьки прийшли забирати своїх синів, ті були в піску та болоті. Вбитих ховали у Великодню суботу. Був великий похорон, люди приїхали з навколишніх сіл – з Конотоп, Теляжа, Городилович, Скоморох. …Плач та жіноче голосіння чули аж у сусідніх селах. Священик відправляв почергово в кожній хаті. Спершу в одній, потім виносили небіжчика і чекали на вулиці. Тоді в іншій, так виносили домовину за домовиною. Сільськими вулицями йшла довга похоронна процесія з трунами семи загиблих. А згодом посеред цвинтаря виросла братська могила. У ній знайшли спочинок шестеро вбитих юнаків  Ярослав Кокотень, Ярослав Космина, Олекса Слободюк, Богдан Саганський, Ярослав Федаш, Степан Кавуза та їх односельчанин, який став випадковим свідком кривавої розправи над ними Михайло Козак".
 І хоч далі падав дощ, люди не поспішали розходитись, вони були вражені почутим. Присутні вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання. Активісти Сокальського міського осередку ВО "Свобода" схилили стяги, запалили лампадки та поклали вінок на могилу.

…Біля братської могили, схиливши посивілу голову, аби ніхто не помітив непрохану сльозу, стояв Іван Козак, син Михайла Козака. Коли батька забили, йому йшов лише четвертий рік. Він запам’ятав лише те, що тата ховали у вишиванці…

Нелегка випала доля на плечі його матері, яка в один момент овдовіла, а троє дітей Михайла стали напівсиротами. Згодом їх виселили з рідного села і куди тільки їх не закидала доля… Лише наприкінці 1950х змогли повернутися в Ульвівок…

 Проходять роки, все більшою стає відстань між подіями 4050 років ХХ сторіччя й сьогоденням,  відзначив голова Сокальського міського осередку ВО "Свобода" Юрій Товарянський.  Героїзм воїнів УПА, патріотизм населення, фрагменти боротьби українського народу за національну незалежність повинні назавжди залишитися в пам’яті сучасної молоді. У ті далекі дні 1946го року декілька юнаків пішли в ліс, вони були без зброї, а рука ката забрала у них життя. Тоталітарна система намагалася стерти нашу пам’ять, але не змогла… Не зітруть і тепер.

 І додав:

– Багато учасників тих подій відійшли у вічність і зовсім мало ще залишились живими. І ми маємо задокументувати та зафіксувати всі відомості про часи та події, які відбувалися на наших теренах у роки визвольних змагань, щоб наші нащадки знали правду, щоб, починаючи зі школи, виховувати дітей на прикладі українських героїв, які захищали свою землю, свою сім’ю, батька й матір…

Юрій Товарянський подякував усім, хто прийшов вшанувати пам’ять ульвівських юнаків.

…Серед натовпу побачила кількох жінок. Це були Євгенія Савчук та Анастасія Криштоф. На їхні очі від хвилювання набігли сльози. Жінки розповіли, що щороку приходять люди на цю могилу. Раніше відправляли панахиду на провідну неділю, а тепер  на другий день свят. Цю могилу доглядяють рідні загиблих та ульвівські школярі. Приємно, що місцеві юнаки та дівчата знають про ті криваві події, що сталися напередодні Великодня 66 років тому. Про це на спеціальному факультативі "Історія рідного краю" їм розповідала вчителька історії Ульвівської основної школи Наталія Костів. А декому, як Тетяні та Ірині Олексам, про загибель хлопців розповідала бабуся Галина Процюк, яка є донькою легендарного командира УПА Василя Процюка "Кропиви". Вона народилася у селі Городиловичі, і хоч у далекому 1946ому році була маленьким дівчам, в її дитячій пам’яті ці події закарбувалися на все життя.

 Ми зі школи приходимо на братську могилу робити порядок, приносимо квіти,  або просто молимося,  кажуть дівчата Христина Рудин та Катруся Мудра.

 Неподалік них стояв гурт хлопців. Один з них  Володя Литвинчук розповів, що прийшов сюди, аби вшанувати пам’ять хлопців, які загинули, вони є його ровесниками.

Спомин про тестя привів сюди священика отця Василя Партику. Після панахиди він розповів, що батько його дружини, нині уже покійний, також був серед тих юнаків, які ходили до лісу. Але з ласки Божої разом з ще одним хлопцем лишився  живим. Потім він розповів рідним, що енкаведисти розстріляли тих юнаків, які втікали. Молодші хлопці, а їх було декілька, з переляку застигли, як вкопані. Їх тоді сильно побили, але ввечері відпустили додому.

 Якби він тоді почав утікати від вершників, то нині, мабуть, не було б моєї дружини, і я тут не стояв,  сказав отець Василь.  Батько, коли був живий, завжди, як була можливість приїжджав сюди, аби вклонитися світілій пам"яті друзів. І ми з дружиною з ним тут були не раз.

Жителька села Ганна Заянчковська (дівоче прізвище Саламанчук) додала, що чула від старших, що тоді двічі стріляли в одного хлопця, але його куля не брала. Тож коли втретє прицілилися в нього, хтось з енкаведистів сказав не стріляти, бо він народився в сорочці, тож має жити. І йому подарували життя. Він згодом часто приїжджав до Шеремет на празник. Зазвичай, ульвівці відправляють панахиду на цій могилі першого листопада. Жінки пригадали, що уже один раз на початку незалежності України так урочисто вшанували цих хлопців. Тоді приїжджав у село народний депутат Ярослав Кендзьор… Жителька села Ганна Процюк, яка родом із спаленого сусіднього села Городиловичі, слушно зауважила, що приходять сюди ті, хто пам’ятає, кого це болить…

 Відтоді пройшло багато років… Свідків трагедії в селі Ульвівок стає все менше, забуваються окремі факти та події. Але таке не можна забути. І ми маємо сучасній молоді доносити всю правду про ті роки і виправляти застарілі шкільні підручники. Ми ж українці, і маємо про це пам"ятати завжди.

…А дощ все не вщухав, немов би оплакував долі невинно убієнних юнаків та дівчат, які були цвітом нації. Їхнє життя обірвала куля чи жорстока рука ката… Скільки їх ще лежить у нашій землі, забутих і не похованих за християнським звичаєм…

Любов ПУЗИЧ.

 Фото автора.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Цього дня 308 років тому помер великий гетьман український – Іван Мазепа

Цього дня 1709 року помер Іван ...