Home / Згадаємо, як це було / Від «Громад» до «Січі» та доля її останнього кошового – нашого земляка, сокальця Сергія Накловича

Від «Громад» до «Січі» та доля її останнього кошового – нашого земляка, сокальця Сергія Накловича

«Лампаду одні другим передадуть».
Іван Пулюй

У кінці 60-х на початку 70-х років ХІХ ст., коли українські землі входили до складу Австрійської та Російської імперій, українська учнівська та студентська молодь заснувала таємні товариства «Громади», які стали школою виховання української національної еліти. При вступі до «Громади» кожен новоприйнятий член складав присягу: «що нічого і нікого не зрадить і що весь вік буде трудитися для добра свого народу». Засновниками «Громад» на підросійських українських землях був студент Київського університету Володимир Антонович, а на підавстрійських – вихованець Львівської духовної семінарії Данило Танячкевич.

На час про який йдеться, Галичина й Буковина входили до складу Австрії, яку у 1867 р. перейменували на  Австро-Угорщину, столиця якої – Відень, була осередком політичного та культурного життя імперії. Тож після закінчення гімназій українська молодь їхала у Відень для продовження навчання у високих школах. У Відні вони згуртувалися у «Громаду», яка жила звиклим на рідній землі життям. У Відні громадівці відзначили п’яті роковини від дня смерті Тараса Шевченка, на які запросили представників слов’янських народів, що навчалися у Відні: «було до 300 людей». На цьому вечорі вони мали сутичку з віденськими москвофілами, які ще на передодні вшанування пам’яті Т. Шевченка подали у поліцію донос на громадівців – організаторів вечора, в якому представили їх революціонерами. На щастя, у поліції не повірили москвофілам. Тож, затія їх не вдалася. Прийшовши непрошеними на Вечір Пам’яті Тараса Шевченка, вони старалися зірвати його, або хоч би висміяти на сторінках свого часопису «Страхопуд». Та й це їм не вдалося. Хоч малочисельною була тоді віденська  «Громада», та які завзяті й працьовиті були її члени. Яка сильна віра у майбуття! Вони перекладали книжки для шкіл та гімназій українською мовою, хоч на той час у Австрійській імперії ще не було цих українських навчальних закладів. А «Коли побільшало число членів і прихильників української самостійности, то рішено завязати явне академічне товариство «Січ». – Читаємо у спогадах Івана Пулюя – уродженеця м. Гримайлів, що на Тернопіллі, засновника і першого війта тернопільської «Громади» та одного із засновників віденської «Січі».

Отже, «Січ» організували вихованці «Громад», що приїхали у Відень на навчання. Офіційною датою заснування «Академічного Товариства «Січ», така його повна назва, є 9 січня 1868 року. З цього часу  товариство діяло відкрито. «Прапором «Січі» була синьо-жовта хоругва».

Для заохочення січовиків до праці товариство складалося зі «звичайних» і «надзвичайних» (почесних) членів. Звичайними членами були «австрійські піддані руської народности», що перебували у Відні. Надзвичайними (Почесними) членами ставали лише ті, що мали «особливі заслуги перед товариством і наукою». Тож кожен Звичайний член старався працювати так, щоб згодом стати Почесним членом цього славного, відомого на всю Європу, товариства. На чолі товариства була Президія, тоді казали «Виділ». Члени Президії збиралася щомісяця. Вищим законодавчим органом товариства були загальні збори. Статут товариства час від часу змінювали (поновлювали). Тож  пізніше, з метою осучаснення товариства, за новим статутом Звичайними членами могли бути лише студенти високих навчальних закладів, українці за національністю. Адже це було товариство українських студентів.

 Першим кошовим «Січі» був Анатоль Вахнянин. На той час Анатоль Вахнянин був студентом Віденського університету. Він народився 7 вересня 1841 року у селі Сенява, що лежить недалеко від таких українських містечок як Ярослав і Перемишль. (Після Другої світової війни ці та інші українські міста й села, відійшли до Польщі). Його батько вчився у Львові в духовній семінарії у той час, що й Маркіян Шашкевич. Потім у Львівській духовній семінарії вчився і Анатоль.

З перших днів заснування товариства діяльність її членів полягала у порозумінні, найперше між собою, ознайомленні представників інших народів, які проживали у Відні, з проблемами українців на рідній землі та прагненням їх до рівноправності серед народів, землі яких, як і українські, творили Австрійську імперію. Січовики проводили вечори вшанування Славетних синів українського народу, робили доповіді на актуальні суспільно-політичні теми, які закінчувалися чудовими концертами, що зближувало тодішню європейську молодь, яка вже мала у Відні свої національні товариства. Як бачимо, січовики були «дипломатами» українського народу в Європі, який на той час не мав своєї держави.

13 березня 1868 р. січовики організували вечір пам'яті Маркіяна Шашкевича, на який запросили представників слов'янських народів. Чарували слухачів українським словом, піснею, музикою. Тож не даремно січовик Іван Пулюй, 23 квітня 1869 р., написав до Данила Танячкевича: «Кождий наш чоловік знає, що ціль наша єсть: вибороти свому народови поважне становисько між иншими народами, та не заржавілими списами чубатих дідів наших, а живим словом, русько украінською мовою».

У «Січі» молодь організувала гуртки. Серед них був гурток «Товаришів просвіти», який займався видавничою справою. Іван Пулюй, тоді вихованець Віденської греко-католицької духовної семінарії, організував «Працю» і взявся до перекладу Молитвослова на українську мову. Адже усі народи Світу звертаються до Бога рідною мовою і більшість з них мають Молитовники на рідній мові. Чому ж позбавлені цього скарбу українці? Після виходу у світ Молитвослова Іван Пулюй разом з Пантелеймоном Кулішем, який приїхав на той час у Відень, переклали Чотири Євангелії.

Січовики підтримували зв’язки з членами українських товариств, що діяли на той час на всіх українських землях, а вони, їдучи у західну Європу, навідувалися до віденських січовиків, що мало великий вплив на останніх. Товариство мало велику бібліотеку. За словами Михайла Драгоманова, бібліотека «Січі» була «найбагатша на українські книжки в усій Австрії».

Не раз зазнавала «Січ» нагінки з боку австро-угорського уряду. Так було й у 1876-1877 рр., коли прокотилася нагінка на соціалістів. Тоді у Львові постраждали Михайло Павлик, Іван Франко, вихованці Львівської духовної семінарії тощо. Не обминула нагінка й Відень: провели ревізії у помешканнях січовиків та у домівці товариства. Здавалося б, усе: не буде більше «Січі». Усякі зібрання заборонили. Навіть ушанування пам’яті Тараса Шевченка не дозволила поліція. Та за якийсь час товариство відродилося, набуло давньої активності. З нагоди 30-річчя від часу заснування «Січі», січовики видали «Альманах «Січі». Це перша Історія «Січі».

У 1901 р. січовики були разом з українською студентською молоддю у боротьбі за відкриття українського університету у Львові. У цій боротьбі їх підтримували німецькі та слов’янські студенти. Тоді українська студентська молодь бойкотувала Львівський університет. Понад 300 студентів-українців покинули його в знак протесту і виїхали за кордон для продовження навчання.

У «Січі» молодь вчилася, у  «Січі» вона виховувалася. Їх уже було 126 осіб. Та раптовий вибух Першої світової війни застав січовиків поза межами своєї віденської домівки. Адже почалися літні канікули. Багато з них опинилися у цісарській армії, а були й такі, що пішли у ряди Українських Січових Стрільців. Ті, що залишилися у Відні, опікувалися українськими пораненими, хворими та одинокими людьми, які перебували у різних шпиталях. «Січ» зажила новим життям. І за цих умов вона продовжувала «трудитися для добра свого народу».

Підтримуючи постійний зв'язок з рідною землею, вони знали про все, що там діялося. Тож 2 червня 1916 р. січовики зібралися у своїй домівці, щоб вшанувати пам'ять Славетного українця Івана Франка, якого вже не було серед живих.

У роки боротьби українців за свою Державу, січовики продовжували робити для рідної землі все те, що дозволяв час. Та не вибороли українці своєї Держави на початку ХХ ст… Не вибороли… І знову залишилися українські землі поділені  між сусідніми державами. Затужили і січовики. З часом у «Січ» повернулися утікачі з польських таборів полонених. Прийшла нова молодь. У Європі утворилися нові держави, а у Відні багато молодіжних товариств, з якими січовики підтримували дружні стосунки. Віденська «Січ» була й далі одним з найповажніших осередків українського життя.

З перших днів своєї діяльності Віденська «Січ» була острівцем, з якого поширювалися українські ідеї на Центральну та Західну Європу. Та це не подобалося як давнім, так і пізнішим москвофілам. Тож коли наближався кінець Другої світової війни, війська союзників увійшли до Відня, то поділили його на чотири окупаційні зони – американську, англійську, французьку й радянську. В усіх цих зонах радянські спецслужби виловлювали українців, та й не лише українців, і вивозили їх до радянських концтаборів, звідки живими повернулися лише одиниці. Де їх могили?.. Ніхто про це не відає, наразі… Після вивезення січовиків у радянські концтабори, «Січ» ліквідували. Було це 18 червня 1947 р. Будь-яку спробу відновити діяльність «Січі» оголошували нелегальною.

Останнім кошовим – уже таємної «Січі» (від 29 червня 1945 р. до 18 червня 1947 р.) – був Сергій Наклович,  уродженець м. Сокаль, що на Львівщині. Дипломований купець. Громадський і студентський діяч. У жовтні 1947 р. радянські спецслужби його арештували і вивезли до одного з концтаборів поблизу Воркути (тепер Росія). З Божою волею він залишився живим, а після заслання повернувся до Відня. Повернувся, щоб розповісти українцям і Світові про останні хвилини життя і діяльності «Січі» та про радянські концтабори.

Майже 80 років діяло у Відні «Академічне Товариство – «Січ». Діяло! А це значить –  молодь вчилася, працювала для добра українського народу… Робила це на чужій землі, бо ж своя була під чужинецькою займанщиною….

Вічная пам’ять Січовикам!

Слава їх наступникам, що були, є і завжди будуть серед українців на нашій  українській Землі.

Ольга ЗБОЖНА,
член НТШ.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

В Червонограді відбулася зустріч із багаторічним політв’язнем совєцьких тюрем Ольгою Ільків

30 жовтня в актовому залі храму ...