Home / Згадаємо, як це було / Пам’ятайте ж ви їх, пам’ятайте такими, пам’ятай їх завжди, українська земля

Пам’ятайте ж ви їх, пам’ятайте такими, пам’ятай їх завжди, українська земля

Цього спекотного недільного дня, 29 квітня, линула над могилою повстанців, які похоронені на цвинтарі у Варяжі, пісня «Йшли селом, йшли селом партизани…». Її співали усі присутні, які слухали розповіді колишніх вояків УПА Йосифа Гладкого та Василя Михальчука. Сюди, до могили, мешканці Варяжа, навколишніх сіл, жителі Сокаля, Великих Мостів процесійно прийшли від церкви. Священики Василь Городецький та Володимир Юськів відправили панахиду. Тут вічним сном спочивають «Діброва» з Житомира, Володимир Пахолюк («Вишня»), Степан Гриб («Сойка»), Петро Кісик («Сергій»), Василь Лібіжинський («Гай»), Мирон Бриль («Скала»), «Дуб», «Зелений», «Петрусь», «Сивий» (кажуть, що ті останні юнаки родом зі сходу України). Вони загинули у криївці 28 квітня 1946 року у Шмітківському лісі. А Василь Лагодюк («Жук») виявився живим. Там, у 2007ому відкрили та освятили криївку УПА.

Місцевий парох Василь Городецький, зокрема, сказав, що «сьогодні – це скромне, але величаве дійство, коли вшановуємо пам’ять тих героїв, які загинули, віддали своє життя за те, щоб ми мали можливість жити у вільній незалежній Україні, які поховані на нашому сільському цвинтарі. Ми молимося за упокій тих людей, тих християн, які відійшли від нас. А відійшли в особливий спосіб, віддавши своє життя задля друзів. Христос каже, що немає більшої любові, ніж хтось життя своє віддає за друзів. Отже молимося за них, щоб Господь прийняв цю жертву любові, щоб Він прийняв їхні душі до Свого Небесного і Вічного Царства. Друга ціль з якою збираємося – це повчитися великого прикладу бути готовим пожертвувати найбільшим даром, який отримуємо від Бога – даром життя. Тут бачив хлопчину, на котрому футболка з написом «Найперше Україна». Надзвичайно слушне гасло, покликання кожного українця носити у своєму серці оцей клич. На першому місці є Бог, другому – Україна. Дай Боже, щоб такий одяг був не тільки на тілі, але й і в наших серцях»…

– До цього святого місця ми повинні завжди приходити і вклонятися повстанцям, які віддали найдорожче – життя, – продовжив о. Володимир Юськів. – В їхніх серцях був Бог і Україна. Ми повинні пам’ятати наших героїв і відроджувати ті святі місця.

Чисельна група великомостівчан перед тим побувала у Нисмичах, де біля старої спаленої церкви вклонилася братській могилі вояків УПА. В ній захоронений Петро Балко («Святослав»), член ОУН, заступник окружного провідника ОУН на Холмщині. Загинув у бою із загонами НКВС 4 квітня 1945 р. на колонії хутора Корчунок біля Долгобичева (Польща). Віддали шану й племінники Петра Балка – Тарас Занько та Марія Юрочко. А ще отець Володимир навів приклади інших трагедій – це «Саліна» (Добромиль), де в соляні шахти кидали людей; а у 1941 році віддав своє життя адвокат, котрий трудився у нашому краї, Іван Малко, якого живцем замурували у тюрмі на Лонцького у Львові.
«Сьогодні віддаємо шану людям, котрі боролися за незалежність нашої держави», – сказав депутат Сокальської міської ради Юрій Товарянський і запропонував усім разом виконати гімн Українських повстанців. Пізніше до слова запросив Йосифа Гладкого (псевдо «Рекорд»), котрий мешкає у Ходорові, а народився у 1922 році у Мошкові. Ось що він розповів:

– У 1941 році вступив до молодіжної організації ОУН. З кінця 1943ого у складі загону самооборони брав активну участь у захисті навколишніх сіл від нападів польських вояк Армії Крайової, які жорстоко ставилися до українського населення: грабували його, вбивали жінок та дітей, палили села. Восени 1944 р. мене схопила польська служба безпеки в селі Варяж і передала органам КДБ, а ті вкинули в Замарстинівську тюрму у Львові. Після шестимісячного перебування в ній, не маючи відповідних доказів щодо моїх дій проти радянської влади, мене і ще трьох арештантів переправили в Сокальску тюрму.

В 1945ому в квітні, на Великдень, мене і ще одного арештанта з села Опільська по імені Василь (прізвища не пригадую) радянський конвой переправив через річку Буг по пішохідному мосту на територію Польщі. На польському боці прикордонної служби тоді ще не було, і ми розійшлися. Василь пішов у своє село, а я добрався до своєї родини у Конотопи. Там зв’язався з кущем СБ, який очолював мій брат Ярослав (на псевдо «Гармаш»). В кінці травня 1945 року мене скерували на Холмщину в Тактичний відділок «Данилів» куреня «Вовки», який очолював курінний на псевдо «Ягода». Потрапив в підвідділ СБ, який очолював командир «Дуда», заступником якого був «Гонта», а секретарем – Петро Шупяк («Березинський»), що був родом з сусіднього села Лішкова. Медсестрою працювала дівчина на псевдо «Зіна», а ройові мали псевда: «Діброва», «Вишня», «Чорнота», «Мороз».

В селі Гільче під час бою курінний «Ягода» загинув, там же його і поховали. Після його смерті заступив командир на псевдо «Прірва»…
У жовтні 1945 р., під час акції на польську поліцію в місті Тишовці, був поранений в руку. Тоді ми здобули у ворога медикаменти та харчі. У квітні 1946ого провели успішну засідку своїм підвідділом на польське військо на шосе Грубешів – Верешин, спалили 19 ворожих автомашин та знищили одну танкетку (з допомогою протитанкової рушниці ПТР), здобули багато зброї.

На початку травня 1946 року провели акцію на містечко Варяж, де розміщувався великий гарнізон поляків. У ній взяв участь курінь повстанців і боївки з навколишніх сіл. Під наш приціл потрапив ворожий гарнізон, котрий був розташований у будинку жида – доктора Гангеля і в прилеглих хатах. У цьому бою ми використали німецьку трофейну ракету ФАУ1. Після успішного проведення цієї операції на другий день польські відділи провели масову облаву в Шмітківському лісі, що за десять кілометрів від Варяжа, напали на криївку роя «Діброви». Тоді ж загинули всі бійці роя, за винятком одного на псевдо «Андрюша», котрий був контужений.

Наш рій ройового «Мороза» в той час знаходився також у цьому лісі, в криївці, але на самій окраїні, і, мабуть, через це уцілів. В рою «Діброви» були бійці в радянській уніформі, які перейшли з Червоної Армії на бік УПА. Їхній сміливості і відвазі в боях не було рівних. Загибель роя «Діброви» було для нас великою і тяжкою втратою. Полеглих бійців поховали у Варяжі. Після такої трагедії підвідділ СБ командира «Дуди» більше не переховувався в криївках, а після кожної акції відходив за повітове місто Губешів і в польські села.

В кінці травня 1946 року загони УПА здійснили атаку на Грубешів. Коли світало, відступаючи з міста, розвідка донесла, що в наш бік на автомашинах наближається військова колона. Перетявши поспіхом придорожню смугу лісопосадки, ми вийшли на чистий терен, де за метрів п’ятсот виднівся Метелинський ліс. Неподалік нього поляки розпочали бойові дії. Повстанці залягли на краю лісу. Бій тривав цілий день під постійні кулеметні черги як з одного, так і з другого боку. І сьогодні бачу картину цього запеклого бою, в якому ми вистояли. Через шість днів рій ройового «Мороза» прибув на місце цього бою. Там ми познаходили загиблих повстанців, серед яких був і мій брат на псевдо «Гармаш». Перевезти тіла, які розкладалися, на цвинтар і поховати похристиянськи було вже неможливо. Тому поховали їх на окраїні того ж лісу, помолившись за них, й віддали честь і шану.

В червні 1947 р. командир «Дуда» провів сміливу операцію на село Хоробрів, створивши видимість нападу на ворожий гарнізон, який там перебував. Польський гарнізон в паніці кликав допомогу з містечка Варяж. Ми вчинили засідку в ярах над дорогою, неподалік Варяжа за селом Ошів. Добре спланована акція принесла бажані результати: ми закидали гранатами три машини з польськими вояками.

В серпні 1947 року під час проведення засідки на польське військо між Долгобичем і Верешином був смертельно поранений славної пам’яті командир підвідділу СБ «Дуда». Ми поховали його в рідному селі Сиховичах. Від цієї тяжкої втрати ми довго не могли отямитися. Після нього підвідділ очолив заступник командира на псевдо «Гонта». З того часу наші бойові дії практично припинилися.

В середині листопада 1947 року в лісі між селами Хоробрів та Угринів провели збір куреня «Вовки» (щоправда, вже не в повному складі), на якому прийняли рішення командування про його розформування. На зборі виступив мужчина в цивільному одязі, пояснив ситуацію про становище в діяльності УПА на даному терені, де вже стало неможливим забезпечення харчами, одягом, розвідкою. Наступного дня ми довідалися, що то був головнокомандувач УПА.

Перед повстанцями був поставлений вибір: перебиратися за кордон до Німеччини, повернутися на Україну, або залишитися на території Польщі з відповідними документами та грішми. Ми з групою вояків на псевда «Новий», «Володя» (інших трьох не пригадую) вирішили перейти кордон до України. Місцевий провідник провів нас до кордону, що біля Старгорода, показав, де краще перейти річку Буг, і повернувся назад. Замаскувавшись в хащах, два дні спостерігали за обходом прикордонників на території України. Визначили їх кількість і час появи. Ми знали про натягнутий дріт сигналізації, зорану смугу та пліт з гілля дерев. Обережно перейшли все це. Опинившись на протилежному боці, бігом почали віддалятись від кордону. Під час короткої зупинки прийняли рішення: розійтись двійками наліво, направо і прямо. Я з другом (псевдо «Новий») пішов через Волинь під місто Кам’янкуБузьку в село Руда над Бугом. «Новий» пішов до Кристинополя в село Новий Двір. При допомозі переселенців з Варяжа я направився на Рогатинщину в село Явче, а згодом поїхав у Львів у пошуках роботи.

Мене упізнала і видала односельчанка. 8 квітня 1950ого мене заарештувало КДБ, посадили в тюрму на Лонцького у Львові, звинувативши за ст. ст. 541а, 544, 548, 5411. Не маючи відповідних доказів за вищезгаданими статтями, «особим совещанієм» 9 квітня 1951 року засудили на 10 років за ст. 5ЗЗл, як особливо небезпечного елемента і заслали в Казахстан. Звільнили за амністією 9 квітня 1955 р.

Цей мій спомин на схилі моїх літ, звичайно, неповний, бо багато подій, фактів та імен вже стерлися з пам’яті. Мій спомин – розповідь очевидця, воїна УПА про героїчну повстанську боротьбу друзівпобратимів, про муки і страждання нашого народу, в обороні якого і воювала УПА.

Я не здався і нікого не зрадив, щасливий тим, що моя участь у боротьбі з окупантами влилася в загальну боротьбу українського народу, і тим, що дожив до світлих серпневих днів 1991 року, коли над Україною замайорів синьожовтий стяг і Україна стала Незалежною Державою, за свободу якої віддали своє життя кращі сини Вітчизни.

Живу з надією дочекатися того дня і тієї хвилини, коли здійсниться історична справедливість, і держава визнає УПА воюючою стороною у Другій світовій війні.

Очевидець тих подій, 91річний Василь Михальчук, уродженець села Савчин, також розповів про буремний 1946ий. Він мав псевдо «Жук», воював у рої «Діброви» проти більшовицьких і польських окупантів, які хазяйнували на нашій землі. п. Василь 28 квітня 1946 р. разом з 12 повстанцями знаходилися у криївці у Шмітківському лісі. У них було завдання підірвати міст на Західному Бузі, який окупували вороги і вивозили по нім людей на заслання на Сибір і Воркуту.

Але про це дізналися вороги. Оточили криївку. Юнаки не мали наміру здаватися – стрілялися, одна за одною полетіли й гранати. Чудом залишилися живими Василь Михальчук та «Андрюша» (родом з Харківщини). Їх безпритомних забрали поляки до Варшави і судили, на допитах вони нікого не видали. В. Михальчук відбував покарання у Воркуті…

Мешканець Варяжа Федір Мельничук очевидець подій (тоді йому було 16 літ), коли хоронили повстанців. Їх привезли під церкву у Варяж для впізнання. Люди підходили, дивилися. У вояків були прострелені голови, бо пускали собі кулі, щоб не дістатися живими ворогові, в деяких – груди. Тодішній священик села о. Степан Гаук попросив командира польського батальйону дозволу похоронити юнаків. На що почув: «Хороніть, як належиться, бо вони герої». Їх поховали на цвинтарі без домовин, встелили сосну і накрили полотном.
Сільський голова Юрій Городько, депутат Львівської обласної ради Олександра Небожук, народний депутат України Володимир В’язівський, заступник голови районної ради Володимир Чуб підкреслили, що всі ми повинні пам’ятати нашу історію. Адже нація, яка не пам’ятає своєї історії, немає майбутнього.

Юнаки з Варяжа вшанували повстанців піснею.

Потім учасники поминальної акції переїхали у Шмітківський ліс, до криївки. Священики Іван Макар та Володимир Юськів відправили панахиду.

– Молоді хлопці виборювали свободу своєму народові і віддали життя, щоб ми мали можливість говорити рідною мовою, молитися у своїй рідній церкві. Вони були відважними, мали талант боронити землю, робили геройські вчинки. Вони вихідці з дуже побожних сімей, які любили Бога, Церкву, були духовно міцними і цим батьки надихали своїх дітей. Стараймося наслідувати тих борців у своєму житті, – сказав священик Іван Макар.

Ось такі щирі й теплі слова до усіх присутніх промовив декан Белзького деканату священик Володимир Юськів:

– На тих місцях, окроплених кров’ю, ми зібралися для того щоб піднести наш дух, нашу пам’ять. Особливо звертаюсь до вас, юнаки, у вояків була ідея, знали за що боролись і що здобудуть. Йшли проти навали більшовицької, німецької і польської, яка сунула на цю землю і нищила все під собою. Сьогодні ми прийшли сюди, батьки привели дітей, онуків і пояснять їм, що тут відбувалося, як творилася свобода, незалежність. Нас сьогодні хочуть переконати, що це здобуто без каплі крові. А тут, на цьому місці святому, де поставили оцей залізний березовий хрест, між тими березами живими молоді хлопці вмирали, але знали, що прийде кращий час. Нині його ще немає. Керманичі нашої держави є не українці. Президент немає нічого в своєму серці українського. Як і той уряд, який сьогодні заставляє народ віддавати останню копійчину, бо вони ще не нажилися. Їм ще мало банків, їм ще мало заводів… Але чого так сталося, чого так відбулося, хто в тому винуватий? Це ми з вами, дорогі браття і сестри! Як мені сказала старша людина, вибачте що так скажу, але це думка народу, сьогодні знаходиться в тюрмі жінка, мати, дружина, колишній прем’єрміністр України, яку катують, б’ють, знущаються. Сьогодні знущаються з жінок, матерів, сестер в нашій країні. Але до чого вони і привели нас разом із колишнім нашим президентом, на якого ми мали таку велику надію. І він мав важелі у своїх руках. Йому треба було сказати: «Народе, ще раз вставай, ще раз я кличу, як президент, Тебе, на майдани нашої неосяжної країни!». І народ би пішов. Він мав багато друзів, але вони стали його зрадниками, пішли до інших в друзі, які сьогодні перекотилися в іншу партію. І тому, тут, на тому місці, дорогі сокальчани, на могилі, яку повстанці окропили кров’ю, ми мали б тут роззутися і стати босими ногами на цій землі, бо вона є свята і впасти на коліна, взяти її горстку, окроплену кров’ю, про яку свого часу сказав Папа Блаженний Іван XXIII до нашого єпископа: «Іди, брате, на українську землю і в будьякому місці візьми горстку землі святої, окропленою кров’ю мучеників і ісповідників, героїв, які віддали своє життя за Україну, за свій народ». І ми маємо тут, на тому святому місці, як у Варяжі, як і у Нисмичах, де ми, мостівчани, поклялися та присягнулися перед Богом, що до кінця свого життя, не покладаючи свого здоров’я, і навіть життя, як треба буде, віддати. Бо немає більшої любові, як та любов віддати життя за друзів своїх. Так сказав Ісус Христос. І ті, хто віддав життя за нас, є святими, вони є героями. І не треба нам, щоб ще прийшли якісь президенти, щоби своїми указами відміняли зняття героїв з Степана Бандери та інших. Нехай знімають. Але вони є героями в наших серцях. Коли служив у війську і мене називали «бандьора», щось в серці здригалося, духом підносився. Бо мій батько Василь Юськів був у загоні Служби Безпеки УПА, воював. Мамин брат, який сотнею керував і в таких лісах віддав своє життя… Коли батько дочекавсь свого стягу, проголошення України, вмираючи передав нам те все і заповів, щоби ми ніколи не зрадили українському народові, щоб ніколи не заплямили ту святу землю. Щоб як прийдеться, я вас з матір’ю Катериною (живе й нині) породив, восьмеро, п’ятеро синів, один помер, але щоб ви не пошкодували свого життя, бо краще вмерти, ніж впасти на коліна і бути плазуном у тих, які керманують нашим народом…

Ісповідник віри отець Михайло Шемчишин, який колись в підпіллі проповідував на тих землях, був на празнику Благовіщення Пресвятої Богородиці у Великих Мостах, сказав, передаю його слова: «Ми ще маємо останній шанс і той шанс буде у жовтні цього року. Останній шанс, ось так мирно, але одноголосно, одностайно одним серцем, однією думкою і устами сказати: «Ні тій владі, яка хоче зробити нас рабами на своїй землі, і вона намагається щоб нас тут менше було». Як пише в тих талмудах, їм треба 15 мільйонів українціврабів, які би працювали на них, а вони будуть керманичами. Це ми в якісь мірі винуваті. Я звертаюся і до вас, дорогі представники влади! Кладучи руку на серце, тут під тим Хрестом кажу, що і я є винуватий. Але разом зі мною і ми всі тут присутні, що допустили до того, що є плазунами на своїй землі. Але думаю, що у всіх, хто прийшов, у подиху серця, сумлінні кипить кров до відповідальності перед майбутніми поколіннями наших дітей, які колись прийдуть, будуть господарями на своїй землі. А ми маємо в тому допомогти, маємо гуртуватися, бо зброєю нашою є не та зброя, яку сьогодні символічно тримають в руках в пошані за тих, які тут вмирали. Нашою зброєю сьогодні є єдність, злагода і порозуміння. Як співаємо в церковному гімні «В єдності – сила народу». Подай нам, Боже, тої єдності!

Про вшанування героїв, згуртування навколо національної ідеї, виховання молодого покоління у патріотичному дусі, говорили депутат Сокальської міської ради Юрій Товарянський, колишній воїн УПА Йосиф Гладкий («Рекорд»), Савчинський сільський голова Василь Калька, народний депутат України Володимир В’язівський, депутат обласної ради Олександра Небожук, заступник голови районної ради Володимир Чуб, директор Савчинської школи Євген Матвіїв, один з ініціаторів відкриття криївки Олег Солодяк.

До речі, варто підкреслити, що цей захід пройшов без партійних прапорів і гасел.

Потім над лісом линули повстанські пісні у виконанні учасників художньої самодіяльності Савчинської сільської ради. Гімн України заспівали всі присутні.

Василь СОРОЧУК.

Фото автора.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

27 вересня народився найтаємничіший генерал УПА

27 вересня народився Микола Арсенич-Березовський (псевдо ...