…Щоб лани широкополі, i Дніпро, і кручі
Було видно, було чути, як реве ревучий,
Т. Шевченко.
Зразу ж після поховання Т. Г. Шевченка на Смоленському кладовищі у Петербурзі земляки-українці порушили перед урядом клопотання про дозвіл перевезти тіло великого українського поета на Україну, щоб поховати його над Дніпром, на високій могилі, як про це заповів він сам за свого життя.
Місцем поховання обрали високу Чернечу гору. І ось на початку весни того ж 1861 року вирушив скорботний поїзд з прахом Шевченка. Труна була покрита, за козацьким звичаєм, червоною китайкою.
Тільки на десятий день домовина з тілом Шевченка прибула до Києва, звідки пароплавом «Кременчук» її доставили на місце поховання. 20 травня 1861 року останки великого сина України були привезені до Канева.
Місто Канів – одне із стародавніх міст нашої Батьківщини. В поемі «Гайдамаки» (1838 р.), в містерії «Великий льох» (1845 р.) Шевченко згадує це славне місто.
Спочатку думали поховати Шевченка біля міського собору, та приятель покійного художник Г. М. Честахівський, пам`ятаючи заповіт поета, запропонував Чернечу гору. 22 травня о сьомій годині вечора тіло Шевченка було поховано на цій горі, яку народ згодом назвав Тарасовою.
Можна говорити про те, що «поки сонце з неба сяє», світ нашого славетного пророка не забуде, не кажучи вже про Україну-неньку, на вівтар якої він поклав своє життя.
Ганна КУЛИНИЧ, вчитель української мови та літератури Сокальської гімназії імені Олега Романіва.