Останні події в Україні стали для її громадян перевіркою на патріотизм та мужність. Нині ми дізнаємося про сотні молодих юнаків, зрілих чоловіків, які пішли добровольцями в АТО. Серед них чимало наших краян. Хотів би розповісти про одного з них – Тараса Личка, яким нині гордиться місто над Ратою. Тарас ріс у християнській, патріотичній родині, яка прищепила йому любов до української пісні, слова та звичаїв. Ще з юнацьких років він бере активну участь в громадському житті м. Великі Мости, є членом ВО «Свобода» та депутатом районної ради останнього скликання, проводив вишколи для молоді. Завжди відстоював свою чітку громадянську позицію, був у вирі всіх політичних подій. Тож не міг спокійно сидіти вдома, коли студенти вийшли на акцію протесту, намагаючись переконати всіх, що Україна та молодь за євроінтеграцію, проти влади банди Януковича. Дізнавшись про це, одразу вирушив до столиці. Я був разом з ним. Та за декілька днів повернувся на парафію, а він залишився там. Тарас став свідком кривавих подій, які відбулися на Майдані 1820 лютого. А у квітні, не задумуючись, одягнув військову форму й поїхав добровольцем в АТО у складі 80ї окремої аеромобільної бригади ВДВ Збройних Сил України. Разом з ним були його побратими з Великих Мостів. Зокрема, брат Володимир Личко, Андрій Троцько, Михайло Юськів та інші. Тарас служив у третій роті, ніс службу на 3А блокпості, який між собою бійці називали «Спарта» або «Кандагар».
Нині на Сході відбувається ротація військ. Нарешті після шести місяців служби у зоні антитерористичної операції бійці 80ї аеромобільної бригади ВДВ Збройних Сил України повернулись додому. На жаль, залишилася менша половина роти: з 60 десантників 11 загинуло, а майже 30 поранені. Львів зустрів військових як героїв – з оркестром, квітами та національними стягами. Повернувся додому в рідне місто й Тарас Личко, де на нього з нетерпінням чекали батьки, дружина, діти. А в неділю, 21 вересня, великомостівчани вітали його оплесками та вигуками «Слава герою!» біля пам’ятника Степанові Бандері. Після спільної парафіяльної молитви за бійців АТО, яка вже стала традиційною, Тарас Личко звернувся до громади. Він розповів, як мав за честь воювати разом з десантниками третьої роти 80ї аеромобільної бригади. «Це відважні, хоробрі молоді хлопці, які є молодші за моїх дітей», – сказав Тарас.
Оповів як воював, що довелося пережити за ці місяці, як гинули на його руках бойові побратими, як підступно зраджували командири. Їхній блокпост був крайньою точкою, стояв на перехресті до Красного Луча та села Семенівка неподалік Слов’янська. А згодом їхню роту передислокували в Луганськ, де 80та окрема аеромобільна бригада львівських десантників декілька місяців поспіль обороняла Луганський аеродром. Вони виконували бойове завдання – прикривали підхід механізованих частин в районі аеропорту та навколишніх населених пунктів. Опісля звільняли від сепаратистів населені пункти Георгіївка, Лутугіно, Успенка, Круглик, Червона Поляна та інші аж до околиць Антрацита. А також бійці третьої роти отримували такі гарячі точки як Хрящувате й Новосвітлівка.
Тарас Личко просив не бути байдужими до АТО, бо там гинуть чоловіки та юнаки, яким ще жити й жити. Це патріоти, інших в АТО нема. Інші ховаються за спинами матерів, жінок та дітей, втікають за кордон. Тож для них підтримка рідних, знайомих, волонтерів є вагомою. Бо нині перед всім світом відкрилася правда про українську армію, яку зумисне знищили, а тепер хочуть обеззброєних патріотівдобровольців без автоматів, бронежелетів, шоломів виставити на передову перед сепаратистами, як гарматне м’ясо. «Однак ворога потрібно зупинити на Сході. Інакше воювати доведеться тут. Україна в небезпеці», – наголосив Тарас.
В Луганській та Донецькій областях триває неоголошена війна, де щодень зриваються снаряди, стріляють з мінометів та обстрілюють градами. Гинуть десятки бійців та корчаться від болю поранені… Не завжди вчасно надходить медична допомога… Тарасові важко описати словами, що йому довелося пережити… На очах його побратимів, які вночі чергували, снаряд влучив у літак, де загинули 40 десантників 25ї бригади з Дніпропетровська і 9 членів екіпажу. Він бачив розкидані навколо частини людських тіл. Від побаченого у декого волосся на голові ставало дибки, а хтось одразу сивів. Після вибуху він зателефонував мені на мобільний і запитав: «Отче, що нам робити, після вибуху від бойових побратимів залишилися лише фрагменти тіл». Я відповів йому: «Зберіть їх до купи і над кожним тілом помоліться». А вранці я відслужив панахиду за убієнними. Скільки матерів та дружин не дочекаються додому своїх дітей та чоловіків!? Нині морги найближчих до Луганська та Донецька міст переповнені тілами загиблих.
Багатьох з них опізнати не вдається. Ідентифікувати людей зможе лише генетична експертиза. Чимало бійців також поранені та перебувають у лікарнях, потрапили в полон, або ж зникли безвісти. Наше життя в руках Господа Бога, і кому суджено загинути в молоді роки, не потрібно їхати в АТО. Адже долю не обманеш.
Декілька місяців львівська аеромобільна бригада утримувала безпеку Луганського аеропорту, через що була в облозі сепаратистів. Їм не можна було доставити жодних продуктів, тож відчувався брак харчів, вітамінів та питної води. Бійці були змушені пити технічну воду. Зі смаколиків були хіба що морва, яка достигала біля аеропорту, та абрикоси. Всі ці дні противник не припиняв шквального артилерійського вогню. І в такий момент у бійців опускалися руки, вони відчували себе зрадженими та кинутими напризволяще. Багато у кого здавали нерви та з відчаю огортав страх. У ці дні Тарас піднімав дух у солдатів, які втратили віру в перемогу, вселяв патріотичний настрій та надію. З Божої ласки, на землю впав туман і їм доставили провіант на парашутах. Так вони вижили. За ці місяці екіпаж Тараса не раз виконував функцію машини дозору, вівши за собою колону. Вони мужньо дивилися смерті у вічі. Командування, помітивши у рядового Личка лідерські задатки, призначило його старшим екіпажу та командиром відділення.
Тарас нині з болем згадує своїх побратимів, яким не судилося вижити. Під час відпустки він відвідав їхні могили та вклонився їм, а також зустрівся з пораненими друзями, які лікуються у лікарнях Києва, Львова, Рівного. Він знову збирається повернутися в АТО, бо не може сидіти вдома, коли вбивають його побратимів, коли ворог топче рідну українську землю, продовжує стирати з її лиця українські населені пункти.
Тарас Личко – не військовий, але він – патріот України, який любить її понад усе і готовий віддати за неї своє життя. Він каже, що обов’язок кожного чоловіка захистити свою родину, свій дім, свою Батьківщину. І я вірю, що серед сучасної української молоді є багато таких як він. Революція гідності відкрила нові імена молодих патріотів, які, як герої, воюють на передових рубежах в АТО. Ще б їх не зраджували військові командири і не посилали у саме пекло, щоб стали просто гарматним м’ясом. Вони ж – цвіт української нації. Їм ще будувати Україну… без корупції, без хабарництва… вільну, незалежну, демократичну…
Отець-мітрат Володимир ЮСЬКІВ, декан Великомостівського деканату.