Військова операція відбулася у вересні 2022 року поруч Краматорська. Багато історій на війні – чим більше ми їх збережемо в пам’яті, тим краще будемо знати, який ворог поруч нас.
Сьогодні – про Ростислава з Львівщини, мешканця Добросинсько-Магерівської громади.
Під час подій, які відбувалися поблизу Краматорська у вересні 2022 року йому було 23.
Ростислав з товаришем у березні 2022 шукали свій шлях у війську – понад місяць їздили у військомат, різні військові частини, місцеве ТРО – тих, хто не служили не дуже хотіли брати до себе. Таким був потік добровольців.
Доля зводить молодого Ростислава з Нацгвардією – Львів, Тернопіль, різні полігони, навчання медиків.
А він хоче у бій – на «0». Пропозиції поїздки на навчання його не цікавлять. Адже це довго, а війна триває. Багато з знайомих вже вбив ворог, хтось поранений. В один серпневий день зі Львова юнак відправляється на схід України. Так як перед тим цікавився зброєю, не нехтував меднавчаннями в його голосі відчувається впевненість, цілеспрямованість. Складається враження – що він просто на роботі. В подальшому – це і врятує йому життя. Тричі…
Серпнево-вересневі доби на сході України оманливо теплі – у день спека, вночі вже холодно. Хороший спальник, термобілизна стає в нагоді. Позиція – висота. Копали мало, так як бліндажі та окопи вже були готовими.
І одразу до роботи. За неповний місяць – 7 військових операцій. Серед них – звільнення Озерного (Донецька область). За що полк був нагороджений відзнакою Президента України.
Наступною була операція, яку командування взяло як проморолик :
Сили Національної гвардії України Південного регіону звільняють наші землі, знищуючи рашистських окупантів на Донецькому напрямку
У ній буде все – довгий перехід пішки, переплив через річку, болота. Понад добу – в дорозі. З собою надважка амуніція, яку не можливо перевозити – місцевість не дозволяла використати бронеавтомобілі.
Розпочався бій над ранок
Противник переважав кількісно в два рази. За кожен будинок вівся окремий бій. Так я противник нас очікував, сутички велися на відстані десятків метрів.
По дорозі – багато «розтяжок». Часу бути уважним не завжди хватало. 1 звільнений будинок, 2, 3.. На 4, як розповідає Ростислав вони вже були самовпевнені та занадто неуважні:
“Росіяни (а їх було біля 10) рухалися з протилежної сторони мурованого високого паркану. Нас було 3 – я , як командир відділення, двоє солдат – один з гранатометом. Ми не знали, вірніше не були впевнені що за плотом – ворог. Не хотіли вести вогонь по своїм. По зв’язку – тиша. Потрібно вирішувати. І тут одразу постріли. Я зреагував прицільним вогнем і відчув у лівому плечі печію – в перших секундах був поранений 5,45 калібром. Але адреналін настільки зашкалював, що на це навіть не звернулося уваги. Уламки цегли літали навколо нас як щепки від рубання дров. Перестрілка була на відстані 10-15 метрів – а це можна назвати «рукопашка». 10 проти 3 було важко, дуже. Ми залягли та відстрелювалися. Мені довелося вибігти та метнути гранату – інакше все, вбють. І тут я отримую друге поранення в ногу – розірвало верхню частину стегна вже калібром 7. Пробуючи відстрілюватися, гукаю товаришам що заляжу у траві за загородою, що знаходилася позаду нас – хочу накласти турнікети. Пригадую, як перелазив через пліт, накладав турнікет і….. Скільки часу лежав у траві – сказати важко. Чути лише російську мову. Тоді я усвідомив – що я тут, у траві поранений, сам серед ворогів. І лише тишина та трава рятує мене від розстрілу.
Росіяни нас очікували – вони були у кожному будинку. Але не думали, що ми настільки будемо готові. Взяти остаточно місцевість завадив гранатомет АГС-17, встановлений на автомобілі. Він виїжджав з криївки та ховався назад після пострілів – тому не можна було зрозуміти, звідки ведеться вогонь.
Чув, як вони приїхали в село, виходили з криївок, як прибуло підкріплення. Засобів для звязку нема, повідомити що живий – ніяк. А в той час мої побратими готують спецоперацію по звільненню мене – думають, що я потрапив у полон.
Я бачу нашого дрона – але махнути нічим не можу, та і не маю сил. Ліки, турнікет, знову поза свідомістю. Скільки втрачав свідомість – не пригадую. Але знав одне – потрібно діяти. Зняв усе з себе. Та босим, не впевненим, що зможу себе кудись перемісти розпочинаю повзти. Одна нога, одна рука, нога – рука… Поволі зявляється думка – я зможу. Нога німіє, але кістка вродіби ціла. Російська мова віддаляється. Ще раз пробую подати сигнал нашому дрону – не бачать. Ну що ж – в ліс.
Два варіанти – або тікати по дорозі, або повзти через ліс, у якому розтяжок більше за грибів. Знаючи, що вже дві наші евакуаційні автомобілі разом з водіями були ворогом розбомблені я обираю ліс. Повзу поруч дороги і прямо перед моїм носом бачу міну з багатьма мікро гачками ПОМ-2. У думці майнуло все – зачепив.
Ця міна має дрібні гачки на прозорій нитці, які входять в тіло і при русі бійця вона спрацьовує – підлітає до гори та вибухає. Але так як вибір невеликий – ризикую відповзти. Фух… Живий. Повзу далі. Хочу втратити свідомість, але тримаюся. Вже пора виповзати на дорогу та шукати мобільний сигнал – бо сил далі нема. Розумію, якщо зара не зявиться зв’язок я тут помру. І при самі дорозі типова розтяжка – натянута жилка і граната Ф1. Якби я був здоровим і впевненим у нозі – переповз . А так як нога постійно напів рухома мушу оминати – а це так важко.”
З трьох кілометрів до своїх Ростислав з двома пораненнями, на половину у свідомості проповзає 1,5. І щастить – він контактує зі своїми, повідомляє де знаходиться.
Відповз від дороги на висоту і думаю – як не зловлю мобільний звязок я вмру від втрати крові. Але пощастило….
Евакуація, госпіталі… Лікування.
Пізніше дізнається, що двоє бійців несли товариша 3 кілометри. Також боялися вийти з лісу, в якому було безліч розтяжок.
Під час розмови з Ростиславом у жовтні, коли на його нозі закріплено “вакуум”, на руці – “вкусив комар” (поранення від 5,45) він постійно був на зв’язку з бійцями. Дуже жалкував, що визволення Лиману відбулося без нього. Думав, що місяць-півтори – і на нулі… Але потрібен час для реабілітації, декілька операцій. І вже в грудні, в час Різдва Ростислав проходить лікарську комісію. Почуває себе добре та рветься у бій. Вже тепер усвідомлює ті речі, які до поранення не дуже звертав уваги.
Про бій розмовляв як про роботу, на якій без нього можуть зробити певні помилки. Без емоцій.
Під час лікування Ростислава у боротьбі з російським загарбником гине його товариш – 24-річний уродженець села Нижня Стинава Стрийського району Львівщини Микола Іваник. Війна змінює обстановку дуже швидко – хтось гине, когось переводять в інші підрозділи, хтось поранений…
Думаю, що це не остання його історія у боротьбі українського народу з рашистами за волю, але хочеться йому побажати дві речі – повернутися живим, здоровим та з Перемогою!
Записав – Андрій Г.
Слава Україні!