Таку назву отримав конкурс на кращий вірш про мову, оголошений у липні ц. р. часописом «Голос з-над Бугу» за підтримки народного депутата, Заслуженого журналіста України Степана Курпіля.
Парадокс чи наслідок? Рядок з відомого і популярного за радянських часів вірша «Чуття єдиної родини» (1936), у якому співець доби соцреалізму П. Тичина зізнається в палкій любові до мови «старшого брата» («чужа звучить мені як рідна»), став символічним поштовхом до праведного обурення, сплеску хвилюючих почуттів, гіркого смутку – у творах сучасників, а саме – наших дописувачів. Бо нині ситуація в незалежній (!) Україні така, що багато хто міг би з «чистою совістю» перефразувати письменника: «рідна звучить мені як чужа»… Та хіба можна космічні руни рідної мови увібгати у букву недолугого закону?! Українське слово корчиться од болю… І це як ніхто розуміють і відчувають ті, кому близька поезія.
Всі надіслані на адресу редакції твори варті уваги. На захист мови повстав, як то кажуть, старий і малий…
Вставай моя рідна вкраїнськая мово,
Всі пута і ярма порви!
Неси свою пісню, неси своє слово,
У кожному домі дзвени! –
емоційно взиває юна Іванна Шишка з с. Войславичі (вірш «Вставай!»).
Звучино, мово, поки світ,
В містах, у селах, у провінціях,
І не знищить тебе жоден гніт,
Бо люблять тебе українці –
вкотре підтверджує власну чітку, незламну позицію борця-патріота сивочолий Володимир Сірко у вірші «Валуєвщині не воскреснути».
Отак творили «рідні» вороги…
Як творили, то – творили?! –
пропонує шукати корені болючої проблеми у нашому далекому і недалекому минулому Олександр Кульбачний (м. Червоноград), надіславши на конкурс віршований памфлет «Як жити і живемо?».
Чистими незамуленими струмочками вливаються у поетичну повінь рядки учнів 4-Б класу Сокальської ЗШ (кл. керівник Надія Пинка):
Так, це не просто мова, слова, звуки…
Це історія народу, його муки
(Ірина Федюра)
Наближається день –
Вивчать всі солов’ї
Українську свою солов’їну
(Владислав Чабан)
У найтяжчі часи брехні, лукавства і цинізму Істина обирає вуста дитини. Прислухаймось…
Вісімнадцять голосочків. Вісімнадцять «Поетичних перлинок маленьких соколят», які дбайливо підібрала і красиво оздобила Надія Михайлівна. Щоденна духовна і душевна праця класного керівника зійшла у душах маленьких українців любов’ю до рідного слова, до поезії. Тож кожна «поетична перлинка» (хай навіть декотрі з них підшліфовані дорослою рукою – мами чи бабусі) заслуговує на заохочувальний приз. Адже створені вони «мовою серця»…
Так, мова – це не просто звуки. І поезія – не просто мова… Хтось із класиків світового рівня зазначив: «Проза – слова в найкращому порядку. Поезія – найкращі слова в найкращому порядку». Але, безумовно, одних красивих слів замало. Справжня поезія сприймається не лише розумом, – її дотик відчуває душа, на її голос, навіть найтихіший, відгукується серце.
Саме ці чинники допомогли членам журі конкурсу, в складі працівників редакції: Василь Сорочук, Оксана Проць, Валентина Блудова, Ольга Мусій, Любов Бенедишин, визначити імена переможців.
Третє місце, за оригінальність, журі присудило Любові Рибак (с. Угринів), яка обрала незвичний для розкриття заданої теми жанр – байку. Проте мораль за гіркою усмішкою цієї віршованої оповідки «Про вівцю» – серйозна і зрозуміла:
Не цураймось ні пісні,
Ні рідного слова,
Хай найближчою до серця
Буде рідна мова!
Разом із Л. Рибак третю сходинку на п’єдесталі переможців посіла Марія Лобай (с. Сілець) за цикл віршів «Рятуймо мову!» Сюди увійшли поезії «Проснись», «Поважай», «Вічна мова» і «З нами Бог».
Проснись, народе мій, проснись!
Прокинься! Ще не пізно.
За мову рідну заступись
І за вкраїнську пісню, –
б’є на сполох полум’яне слово автора.
А це рядки з вірша «На захист мови», якого прислала на конкурс Лідія Гій-Шишка із с. Войславичі:
«Знов тривожна звістка краєм пролетіла:
Хочуть солов’їній обірвати крила!
Вже готова плаха, кат стоїть, гигоче…
Мово наша, птахо, чом злетіть не хочеш?!»
Вірш зворушує до глибини душі, будить і тривогу, і ніжний щем… Тож його автор отримала друге місце у конкурсі.
Якщо на цей раз промовчу,
То – онімію… –
відверто зізнається володарка першої премії Світлана Мельничук (с. Перетоки) у диптиху «Не просто звуки…». І завершує свої поетичні роздуми про наболіле на високій оптимістичній ноті, закликаючи до чину і сіючи зерно надії. Бо наше право і наш обов’язок:
… Плекати задля поколінь
Її цілюще дивослово.
І хай там що, вона звучить,
Вселяє віру – рідна мова.
Отож, переможців конкурсу визначено, заохочувальні призи, премії і грамоти вручено. Та головне, щоб і надалі наша солов’їна не залишалась сам-на-сам із байдужістю і пустослів’ям. Плекаймо її «дивослово». Вірмо у її перемогу.
Любов БЕНЕДИШИН,член НСПУ, голова журі конкурсу.