День Конституції – єдине державне свято, відзначення якого затверджене в 161-й статті Основного Закону України. В ніч з 27-го на 28 червня 1996 року народні обранці працювали в поті чола, аби нарешті на п'ятий рік після проголошення незалежності подарувати українцям Конституцію! З її прийняттям втратила чинність стара Конституція 1978 року і Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995-го. У чому ж полягав секрет такої нечуваної депутатської працездатності – майже 23 години обговорень і голосувань!? Що саме підштовхнуло парламентарів тодішньої Верховної Ради притьмом ухвалити доленосний закон – віддати понад триста голосів за прийняття нової Конституції? Сьогодні для багатьох українців це державне свято не є таке вагоме та однозначне, і на те є чимало причин…
Головне – почати… і працювати без перерви!
Пригадаймо, як зі шпальт газет, з голубих екранів телевізорів, з радіоприймачів вся країна слідкувала за обговоренням Конституції. А на момент її ухвалення в стінах ВР, напевно, найбільше раділи депутати, бо якось вряди-годи дійшли згоди. Зрештою, зволікати не було як і коли, бо країна потребувала Конституції нового зразка. На той час дві головні сили правили балом – комуністи з соціалістами та НРУ, і кожна з них мала своє бачення подальшого існування України як держави, але правда в тому, що кожен з політиків бачив свій шлях єдино правильним. Вже тодішня Верховна Рада 1-го скликання довела, що перший млинець завжди грудкою. Головне – почати, вирішили депутати і створили комісію
з обговорення. На жаль, достроковий розпуск парламенту загальмував справу на півшляху, тому конституційними пристрастями зайнявся парламент 2-го скликання, не менш заполітизований, ніж попередній. Постійні інтриги та протистояння з Президентом, внутрішні міжкоаліційні чвари аж ніяк не сприяли роботі над Основним Законом України. На додачу ліві сили, що постійно «каламутили воду», були категорично проти нового документа, їх влаштовувала Конституція УРСР 1978 року. Чи не парадокс? Але треба віддати належне, рукопашні бої та фізичні протиборства на трибунах Верховної Ради тоді не практикувались, усе відбувалось у формі словесних баталій. Щоб якось стишити при-страсті між ВР та Президентом України, 18 травня 1995 року укладається Конституційний договір – «Про основні засади організації та функціонування дер-жавної влади і місцевого самоврядування в країні на період до прийняття нової Конституції». У цьому документі була дуже важлива стаття, що чітко визначала терміни виконання, інакше Верховна Рада повторила б долю попереднього, завчасно відправленого у відставку парламенту: «Визнати за необхідне створення належних умов для прискорення та успішного завершення конституційного процесу в Україні з тим, щоб прийняти нову Конституцію України в строк не пізніше одного року з дня підписання цього Конституційного Договору».
В квітні 1996-го 10 депутатських фракцій створили міжфракційну групу з розробки нової Конституції, пізніше до неї приєднались соціалісти та комуністи. На той час було узгоджено близько 80% статей проекту. Комуністи відразу зажадали змінити голову комісії (ним тоді став Михайло Сирота), а потім запропонували свій варіант Конституції, в кращих ленінських традиціях. З новоприбулими лівими потрібно було знову узгоджувати вже схвалені статті, а паралельно – з тодішнім Президентом Леонідом Кучмою, який відстоював ідею двопалатного парламенту. Нарешті 11 травня 1996 року новоспечений в політичних суперечках проект винесли на розгляд Верховної Ради, і доленосне «шоу» розпочалось. Обговорювались коми та крапки, фрази та цілі положення на межі анекдотичних пропозицій. Комуністи-українофоби вимагали замінити термін «укра-їнський народ» на «руський», а дехто навіть запропонував трактування – досягти «громадянської злагоди неможливо без знищення антагоністичних класів». Які саме класи, не було уточ-нено, як і питання кого саме знищувати?
Дивно, але і такі абсурдні пропозиції набирали по 50 голосів. Не влаштовувала лівих згадка і про Бога, і зміст речення – «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями». Питання державної символіки та гімну, суперечки про статус української мови як державної мови КПУ теж загострилось нікчемними дебатами, мовляв: «Нельзя так торопиться и сразу придать украинскому языку статус государственного! Нужно подождать хотя бы 10 лет, за это время мы все овладеем украинским языком и заговорим на нём!» І що – навчились і заговорили через 10 років? Врешті решт, через 21 рік після проголошення незалежності України, прийняли закон, що принизив статус української мови як державної! До слова, відомий мусульманський герой анекдотів та казок Ходжа Насреддін теж обіцяв за 10 років навчити віслюка розмовляти й читати, сподіваючись, що за цей час або господар помре, або віслюк загине. Ось так і в мовному питанні – сталось те, про що й гадалось…
28 червня…
Крок за кроком, через терни та хащі політичних перипетій, ішла Українська Конституція до свого святкового дня, коли нарешті набула законної чинності. Думаю, свідомо налаштована частина депутатського корпусу все-таки розуміла, що не прийняти Конституцію – означало втратити Україну! З великими пере-шкодами, 4 червня 1996 року, 258 народних обранців проголосували за прийняття проекту Конституції в першому читан-ні. Друге читання, в якому було понад 5 тисяч (!!!) пропозицій та зауважень, взагалі виглядало драмою! Здавалось, справа пішла, коли 25 червня прийняли перше положення преамбули, але до вечора було ухвалено лише 30 статей! Наступного дня Леонід Кучма підписав указ про винесення президентського варіанту Конституції на референдум і провів нараду з головами облдержадміністрацій, яким було рекомендовано відкликати можливу кількість народних депутатів із сесії ВР. О, диво! Злагоджена робота в депутатському корпусі відразу закипіла! А напередодні прийняття Конституції, 27 червня 1996 року, у стінах парламенту з'явилась інформація, що в адмі-ністрації Леоніда Кучми готовий наказ про розпуск ВР. От чому, відкриваючи ранкове засідання, Олександр Мороз запропонував – працювати без перерви! Можна лишень уявити, скільки кави тоді було випито, бо за вікном панувала темна ніч, а в сесійній залі вирували дебати! Потрібно було віднайти компроміси у найважчих статтях! Чи то Боже провидіння, чи людський фактор втоми посприяли, але тримати облогу у депутатських окопах під ранок було несила! Заповітні «ЗА» більшості депутатів увінчались 315-ма голосами, зал торжествував! Усі полегшено зітхнули…Олександр Мороз тоді щиро подякував Кучмі за цю «оригінальну участь в конституційному процесі». Ще б пак! Але як на мене, таке втру-чання у «законотворче діяння» було не зовсім коректним. Приймали Конституцію вночі, тому і «темних» лазівок для маніпуляцій Основним Законом України нині не бракує…
Чому Президент так тиснув на Верховну Раду і навіть визначив дату розпуску – саме 28 червня 1996 року? Я не містик, але вражає те, що дві найбільші державні події України перегукуються в історичній площині з кількома трагічними в інших країнах. На 28 червня припадає Відовдан – одна з найсумніших в історії сербського народу подій, день розгрому сербської армії на Косовому полі. Цього кривавого дня 1389 року війська князя Лазаря в бою з турецьким військом султана Мурата зазнали поразки, яка практично позбавила Сербію незалежності майже на півстоліття. До речі, за місяць до початку Першої світової війни, саме 28(!!!) червня 1921 року, спадкоємця австро-угорського престолу Франца Фердинанда та його дружину, що приїхали в Сараєво спостерігати за військовими навчаннями з нагоди Косівської битви, вбив сербський націоналіст Гаврило Принцип. Його жорстокий злочин спровокував серію кривавих військових конфліктів, що і стали приводом для Першої світової війни! Ще одна дивна подія 28 червня 1921 року, саме на Відовдан, була прийнята Конституція Королівства сербів, хорватів і словенів, а з 1929-го країна отримала назву Югославія. Доля ухваленого державного документа теж виявилась вкрай сумною. Через 10 років король здійснив заколот і встановив диктатуру, а «Відовданський устав» (неофіційна назва цієї Конституції) було скасо-вано. Чи був поінформований про ці події тодішній Президент України Леонід Кучма, коли тиснув на Верховну Раду, важко сказати…
Ось і маємось з Конституцією кожного разу, коли приходить до влади новий президент зі своєю «лакейською командою», щоб перекроїти її на свій лад і манер. Аналізуючи цілі віхи історичних подій, чомусь стає лячно – історія повторюється, але мало хто про це задумується. Чи, можливо, це звичайний збіг обставин? Для прикладу, День Незалеж-ності України перегукується з Варфоломіївською ніччю 24 серпня 1572 року у Франції. Подробиці цієї страшної, кровопролитної ночі можна віднайти в підручниках з історії. Зрештою, не про це мова…
«Червона книга зникаючих прав і свобод українців»
Закон, за приписами якого повинні жити українці, сьогодні схожий на «Червону книгу». У ній зникаючі права і свободи кожен особисто для себе може занотувати з огляду на порушення, що відбу-ваються у повсякденному житті. Це право на свободу слова, мирних зборів, таємницю особистого життя, особисту недоторканність, здорове та безпечне дов-кілля, доступ до інформації, справедливий суд, право на працю, освіту, охорону здоров'я та гідний рівень життя тощо! Цей нескінченно довгий перелік можна ретельно виписувати, перечитуючи статті Основного Закону України. Але користі від того ні на йоту! Представники української влади і громадянське суспільство повинні тверезо оцінити, наскільки критичним є нинішній стан з дотримання прав і свобод в Україні, гарантованих Конституцією.
Від часу її затвердження й до сьогодення хто тільки не намагався її переписувати! В «новій, раціональній Конститу-ції» колишній Президент Віктор Ющенко вбачав вихід із кризи та «наступний великий крок до справедливої і заможної України». То, може, через це українцям ніяк не вдається вибратись із злиднів? Чи це, можливо, просто політичні ігри навколо Конституції? Багато аналітиків і свідомих політиків нині таки схиляються до думки, що жодні зміни в головному документі України не вирішать проблем вітчизняної економіки і не дадуть жодного позитивного результату! За роки української незалежності вже випробувані фактично всі моделі державного устрою. Вони ефективно працюють в інших державах на користь суспільства, але в нас недієздатні! Таке враження, що у всіх, без винятку, «реформістів» була єдина мета як у колишнього політбюро СРСР – «прибрати» владу під себе! Тож про яку демократичну українську Конституцію можемо нині говорити? За своєю суттю – так, але чому вона не діє як Основний Закон України і не забезпечує рівні конституційні права усім громадянам? Її переписування не дасть жодного результату, бо для того, щоб реалізувати усі конституційні норми, потрібні дієві механізми та закони, які в Україні відсутні. Це закони народовладдя та судової системи, ринкової економіки різних форм власності, регулювання бюджетних відносин, податкової політики та земельного права тощо! Все це має бути детально виписано, щоб чиновники чи хабарники за жодних обставин не мали підстав по-своєму трактувати і маніпулювати в рамках Конституції на користь власних інтересів! Про яку європейську демократію можна говорити, коли в Україні де-факто відсутня «презумпція невинності». Цей принцип для усіх європейських держав є фундаментальним і означає – людина не винна доти, доки її провину не доведено!
З прийняттям нового Кримінального кодексу України ситуація мала б покращитись у порівнянні з редакцією 2001-го, але законодавчі зміни не мають системного впорядкованого характеру. Бо, принаймні, щоб КК України запрацював ефективно, потрібні політична воля, громадська думка та глобальні зміни у всій системі кримінального судочинства, яка по своїй суті від колишнього КДБ успадкувала ознаки репресивної функції. Щодо презумпції невинності, то стаття 62-га Конституції України рече: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях…» А в 5-й статті Основного Закону України наголошується на тому, що «право визначати і змінювати конституційний лад в країні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».
Міркувати на тлі цих статей Конституції є про що. Потрібні додаткові засоби, щоби кланові сили Верховної Ради не змінювали її в залежності від своїх тимчасових політичних потреб! Приміром, в Естонії зміни у Конституції можуть затвердити як мінімум два скликання парламенту, а в нас достатньо двох сесій. Тому не дивно, що з такою легкістю певна категорія «кнопкодавів» у ВР намагається змінювати Основний Закон України. В такому разі, не доведи Господи, передбачити майбутні поправки до Конституції України не важко! Український та проросійський клани олігархів отримали б повний контроль над парламентом та урядом, закупили б за безцінь весь стратегічний запас державного майна і транспорту, а президентське вето на парламентські закони та всенародний референдум не мали б ніякої цінності! Зрештою, наслідки антиконституційних втручань в головний документ України вже сьогодні є очевидні. Тому необхідно підсилити деякі статті, передбачити сувору відповідальність за антиукраїнську пропаганду та чітко виписати усі моменти, щоб не виникало жодних лазівок для маніпуляцій та постійної колотнечі у вищих щаблях влади, а практику змагання за лідерство між президентом і прем’єром було навіки визначено конкретно прописаним механізмом закону, як це роблять інші країни! Щоб не було в літописі ВР ось такої сумної статистики бездіяльності та порожньої колотнечі. Порів-няймо, Рада попереднього скликання за п’ять(!!!) років роботи створила лише 15 міжфракційних об’єднань, а за останні чотири місяці роботи нинішньої ВР 7-го скликання аж 40! Хіба за таких умов політичних міжусобиць 17 років тому можна було сподіватись, що в стінах Українського Парламенту народиться Конституція, бодай така – в редакції 96-го? Навряд чи…
Сьогодні з певністю можна стверджувати, що українці мають Конституцію, яка відповідає європейським вимогам Основного Закону. Інша справа, що він повинен діяти для всіх, і всі, від Президента до простого люду, повинні його дотримуватись, бо в статті 24-й записано: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Хочеться в це вірити…
Ірина СЛАВЧАНИК.