Війна… Плач по всій Україні. Важкий чобіт московських окупантів ступив на нашу землю. Кожного дня гинуть люди: хто від холоду й голоду, хто від рук терористів. Дуже багато й наших воїнів-земляків, які своїм життям захищають нас, наших дітей і онуків, наші рідні домівки. Майже кожного дня ми в останню путь проводжаємо Героїв.
Горе чорною пеленою лягає на батьків, жінок, дітей, братів, сестер, дідусів і бабусь, і на весь християнський український народ. Страждання лягло на кожного з нас. Ми попрощалися з нашими Героями: Віктором Сиваком, Ігорем Біликом, Валентином Приходом, Романом Лагном, Андрієм Костенецьким. Рука ворога обірвала їхні ще зовсім молоді життя. І прикро, до глибини душі, обурює багатьох і мене особисто, що в нас тут, на Галичині, всередині держави є ті, хто підтримують Росію – це церкви Московського патріархату. І хто б повірив, що вони є у наших найбільш патріотичних селах району – Карові, Стенятині, Свитазеві, а також у містах Угнові, Великих Мостах та Червонограді. Їхні парафіяни навіть не задумуються, що гроші, які вони дають на церкву, через північ повертаються знову на схід, і тоді нашого «200-сотого» везуть додому в домовині…
Люди, схаменіться, невже ви хочете, щоб наші діти поверталися додому в домовинах?..
Нині настав час вашим священно-служителям задуматись і визначитись: чи вони зі своєю парафією і з українським народом, якого зараз обстрілюють «гради» та «смерчі» російських сепаратистів, чи підтримують тих, хто стріляє в їхніх синів, чоловіків, батьків, братів, знайомих чи рідних і позвірячому знущається з полонених та поранених?
Здається, до чого тут ті, хто мав би вірою і правдою служити Богу й людям, об’єднувати їх. Однак вони вводять в оману довірливих мирян, говорячи, що перейшли до православної церкви Київського патріархату. Люди, не будьте сліпими, не дозволяйте маніпулювати собою, бо Московський патріархат аж ніяк не плекає дружніх почуттів до українців. Ваші діди та прадіди, які лежать у могилах, перевертаються там від сорому за вас, бо у сільській святині, яку вони збудували, утримували, де молилися Богу, і в яку тепер ходите ви, таке чиниться. Невже після стількох смертей та останніх подій на сході України вам ще не відкрилися очі? Зараз ми всі звертаємося до Бога, просимо його заступництва, бо ми – українці, віруюча нація.
Однак настав час задуматись: чи варто спонсорувати ворога в наших церквах? А громаді все під силу. Якщо вона захоче, то зможе і гору перенести. До того ж, для цього потрібно не багато – прийти на схід села та зібрати підписи, щоб віряни могли молитися в українському храмі за український народ, за українських бійців, які воюють в АТО, за незалежну Україну. Тож шукаймо духовних провідників не в замаскованого ворога, а серед українських священиків-патріотів. Ними здавна були священно-служителі української греко-католицької церкви та української православної церкви Київського патріархату.
Ольга ПЕТРИНКА, жителька м. Сокаль.