“Здоров був, Романе!
Отримав твого листа 16.03.88 р. Дуже дякую. Ти написав вельми цікаво і твій лист мені багато нагадав і дав багато до думання.
Я називаю тебе на “Ти” і якщо ти не гніваєшся за це, то й мене називай на “Ти”. Справа не в тому, що ми належимо до різних генерацій національно-визвольних змагань і в багатьох відношеннях ми різні люди, справа в тому, що ми сиділи в одній в’язниці і за одну і ту ж неньку-Україну. Це більше, ніж усе інше, і воно робить нас побратимами. Із листа я бачу, що душа твоя залишилась та ж сама, що й була в час нашого життя у Володимирі. Якщо я не помиляюся, тоді ти не просто старий добрий товариш, а побратим.
Наші поневіряння мордовські й володимирські це давно минулий час, та, на жаль, становище нашої батьківщини не на стільки змінилося на краще, щоб могли думати тільки про відродження і не згадувати про важкі шляхи до нього. Леле, цей шлях і тепер ще продовжується і попереду ще вельми багато труднощів, і того наше побратимство із минулого прозирає в сучасне і майбутнє. Тож не забуваймо його задля майбутнього!
Кажеш, люди читають тепер і починають розуміти те, що нам від самого початку було зрозуміле. Це добре. Це прозріння, вихід людей із туману облуди до істини. Коли вони побачать, як їх були забаламбулили, вони зненавидять своїх забаламбулювачів і дорожитимуть новим світоглядом, що його формуватимуть на основі нових знань. Та мене тут хвилює один аспект цього процесу, а саме: чи не йтиме прозріння в руслі переважно соціяльному, або загальнополітичному?
Скільки з прозрілих українців зрозуміють свою національну сутність? Адже для того, щоб розуміти національний бік усієї проблеми сталінського суспільства, треба вже мати якусь мінімальну національну свідомість бодай на етнографічному рівні, а ми на сьогодні маємо мільйони українців, що є українцями лише за походженням та місцем проживання, а в дійсності вони homo soveticary (гомо советикуси) люди без почуття роду і племені, без почуття прив’язаності до національної культури.
Звісна річ, демократизація дасть можливість звертатися до наших кревних як до своїх одноплемінників і роз’яснювати, по-перше, що Україна як окрема країна може мати свої окремі національні інтереси, а, по-друге, суть своїх національних інтересів. Урешті-решт це наверне всіх до самих себе та чи не треба буде для цього спочатку проходити стадію соціального прозріння? Якщо така стадія виявиться необхідною для більшості активної верстви нашої нації, ми можемо опинитися у хвості історичного руху.
Поговірка “Краще пізно, ніж ніколи” правильна, та хотілось би бачити Україну не в кінці лави народів світу у їхньому крокуванні вперед, а десь серед розвинених народів. Як це було до проклятущої татарської навали.
Я згідний з твоєю думкою, що постійні розмови у глобальному масштабі про атомну війну і всесвітню катастрофу навіює людям почуття кінця світу, а коли кінець світу, то чому нам стримувати себе морально чи рахуватися з давніми традиціями та звичаями усе, мовляв, можна перед смертю.
Та це тільки частину пояснює. Значна вина за сучасний моральний розклад та цілковите відречення від від будьяких національних і громадських інтересів лежить на тих суспільних порядках, що були в совітському суспільстві нормою поведінки впродовж усіх семидесяти років. Як не загнати коло людських інтересів до вузенького хатнього змісту, коли всяка думка, що не збігається з думкою уряду, проголошується ворожою і закінчується Соловками? Чи можемо завидувати поведінці сучасного молодого покоління, коли його батьки й діди прожили усе життя в умовах найжорстокішої диктатури і своїм життєвим досвідом і паралітичною заляканістю (і не безпідставно) тільки те й чинили, що відучували своїх дітей і внуків від найменшого прояву політичної дискусії та діяльності?!
А втім, головне не в тому, щоб знайти причину ненормального сану, а в тому, щоб знайти вихід із нього.
Слава Богу, що вихід цей не таємниця за сімома печатками, а по суті справи усім зрозумілий шлях протиставлення старому своїх моральних засад, своїх ідеалів і традицій загалом свого духовного коріння всьому нав’язаному силоміць і чужому. Мені здається, що проблема не в тому, що хтось не розуміє чогось, а в тому, що на всіх нас тяжіють старі страхи і ми все ще не відважуємося говорити вголос те, що думаємо. Що більше людей відважуватимуться говорити відкрито вголос правду, то швидше процес демократизації набуватиме безповоротного характеру, що означає створення передумов досягнення нашої мети. Звідси хай кожен покладе свою цеглинку громада збудує будинок.
А хто жінка? Напиши, Романе, більше про сім’ю. Добре, що не пиячиш. Не треба давати ворогам зачіпку, бо хоч самі вони пияки, собі вони все прощають, а тобі й малої похибки не пробачать.
Моє життя також неспокійне.
На початку заслання тут обіцяли надати квартиру, якщо приїде дружина, а коли 27.02.88 р. Надія приїхала, вони не дали і ми дві доби жили в червоному кутку гуртожитку немов на вокзалі. А потім я знайшов кімнату з кухнею. Це було нежиле приміщення, що його власник збирається по теплу ремонтувати, а до тепла відпустив нам, хай Господь йому віддячить за доброту.
За те, що я не пішов до праці через вік (61 рік) та нездужання та через те, що я пишу багато листів, в т. ч. й за кордон, начальство не тільки не дозволяє мені ремонтувати одну з багатьох закинутих давно вже квартир у старих бараках, але й не дає дров.
Вони хочуть загнати мене назад до гуртожитку, де я вже місяць жив, бо там легше за мною слідкувати. А слідкувати вони мусять, бо без цього слідкування за думками вони ще не уявляють собі життя. Ну, та дідько з ними.
Слава Богу, що світ не без добрих людей. Як у гуртожитку, так і поза гуртожитком прості люди ставляться до мене прихильно. Тай українців тут багато. Сьогодні, 26.03.88 р., провів дружину до літака. Вона поїхала додому до Чернігова. Трохи побуде там тай приїде сюди знову. Ти знаєш її адресу? Ось вона: 250027, Чернігів, вул. Рокосовського, 41Б, кв. 41. Може доведеться бути в Чернігові, то заходь. Надія зустріне тебе привітно. У нас там квартира зі спальні й світлиці, тож є де переночувати й не одному, а всією сім’єю.
Вітання твоїй сім’ї. Хай допоможе вам Господь! Будьмо!
Левко.
26.03.1988 р. Березівка”.
Левко Лук’яненко народився 28 серпня 1928 р. в с. Хрипівка Городнянського району Чернігівської області. В Радянській Армії вступив до лав КПРС, закінчив юридичний факультет Московського університету.
У вересні 1958 року направлений штатним пропагандистом у Радехівський райком партії. Спілкуючись з людьми на заході України, Лук’яненко зрозумів, що мета його життя це боротьба за визволення України від загарбників. Сьомого листопада 1960 року зі Степаном Вібруном і Василем Луцьківим створив Українську робітничо-селянську спілку.
Першого січня 1961 р. заарештований, а у травні цього ж року засуджений до розстрілу “за ідею відриву УРСР від СРСР та наклепи на теорію марксизму-ленінізму”. Верховний Суд СРСР замінив кару смерті на 15 років ув’язнення: в тюрмах і таборах провів 27 років. Відбував покарання в таборах Мордовії разом з українськими дисидентами В. Стусом, М. Горинем, М. Руденком, Р. Семенюком…
У 1976 р. вступив до Української гельсінської групи, а в 1988 р. заочно обраний головою Української гельсінської спілки, в 1990му очолив створену на базі УГС Українську республіканську партію.
У 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради України. Автор Акту проголошення незалежностів України. Дві каденції, до 2007 року, його обирали народним депутатом України від БЮТу. У 2013 р., у зв’язку з похилим віком, склав повноваження голови УРП. Автор багатьох статей і книжок.
Левку Лук’яненку належать слова “Лиш той, хто бореться, достойний свободи”.
